Чому "праві" Качиньського будуть схожі на "лібералів" Коморовського

В умовах становлення фактичної двопартійної системи в Польщі "Право і Справедливість" Качиньського відрізняється від "Громадянської Платформи", що програла, менше, ніж кажуть публіцисти. Тому скандали і потрясіння йому абсолютно не потрібні. Заключний акт перезавантаження влади в Польщі день у день збігся з українським. За останні півтора року поляки змінили своїх депутатів у Європарламенті, потім місцеву владу, президента, а після минулої неділі, 25 жовтня, стало зрозуміло, що правляча з 2007 року коаліція "Громадянської Платформи" та Польської селянської партії поступиться місцем біля керма своїм давнім суперникам - "Закону і Справедливості".

Згідно з даними підрахунку голосів, який переважно був завершений до ночі понеділка, 26 жовтня, у результаті розподілу мандатів у Сеймі партія "Закон і Справедливість" отримає 51% місць. Одноосібно сформувати більшість у парламенті останнього разу вдавалося хіба що комуністам при Ярузельському.

Двопартійна система

Сучасна Польща, яка народилася в колисці оксамитової революції 1989 року, все ще далека від усталених політичних моделей розвитку. Так, там не переписують Конституцію кожні п'ять років, проте почергова зміна ролей між владою і опозицією поки що не складалася. Та що там казати, навіть про те, що в Польщі є стабільний набір партій, говорити ще рано. Перші президенти демократичної Польщі, націонал-демократ Лех Валенса і соціаліст Олександр Кваснєвський, не залишили після себе життєздатних політичних сил. Проте їм вдалося створити суспільство, прищеплене від крайньої ідеологічної конкуренції. На відміну від пострадянських країн і навіть від сусідів по соцтабору (Чехія, Угорщина), у Польщі не видно комуністів, а крайні ліві і праві незмінно займають маргінальне положення, і важко собі уявити, щоб вони коли-небудь прийшли до влади.

Дивлячись на Україну, можна порадіти такій політичній консолідації сусідів. Однак здорова конкуренція - основа демократичної моделі держави, тому Польща пішла по шляху двопартійної системи британсько-американського типу.

За великим рахунком, поділ у США на республіканців і демократів, а у Великій Британії на консерваторів і лейбористів, виправданий історично, нині став зовсім формальним. У Німеччині, Франції, Італії почасти ще триває змагання правої і лівої ідеологій, хоч і найбільш помірних їхніх відгалужень. У Польщі ж з початку 2000-х років владу між собою ділять дві праві, християнсько-демократичні партії, які докладають титанічних зусиль для того, щоб чимось відрізнятися в очах виборця. Обидві вони базуються на традиційно високому польському патріотизмі, євроцентризмі, настороженому ставленні до Росії, підтримці Католицької церкви, повазі до цінностей ліберального ринку. А дискусії їхні часто нагадують суперечку про те, що краще з'їсти на сніданок - яєчню з беконом, бо смачно і поживно, чи вівсянку з молоком, бо корисно. Причому залежно від обставин одні можуть бути прихильниками здорового харчування, а другі - раціональними гурманами, і навпаки. Швидше для того, щоб зручніше було розрізняти, ніж насправді, "Громадянську Платформу" ("Platforma Obywatelska", РВ) вважають ліберальною, "лівою", а "Закон і Справедливість" ("Prawo i Sprawedliwość", PiS) - консервативною, "правою". Про це говорять і назви цих партій - загальні гасла "ні про що".

Два титани

Осмисленою політичну конкуренцію між двома провідними польськими партіями останні 10 років робили тільки фігури їхніх лідерів. В їхньому минулому не було нічого, що могло б їх істотно відрізняти (обидва вийшли з "демократичного підпілля"). Зате своїм психотипом вони дві крайності польського менталітету. Спокійний розважливий прагматик Дональд Туск уособлював лібералізм, а імпульсивний живий ідеаліст Лех Качиньський (як і брат-близнюк Ярослав, який змінив його) - гарячий патріотизм. Саме за рівнем емоційного сприйняття чи несприйняття - крайніх проявів того чи іншого підходу і діляться прихильники PO і PiS.

Є, щоправда, і регіональна закономірність електоральних уподобань. За "консерваторів" з PiS традиційно голосує південний схід - землі, що були до 1945 року у складі Польщі, а за "лібералів" з PO - північний захід - землі, які дісталися Польщі після ІІ Світової війни і були заселені поляками замість виселених у Фатерлянд німців. Як пояснюють польські аналітики, нащадки переселенців більш відірвані від своїх коренів, а тому консервативні цінності для них не настільки пріоритетні, як для корінних жителів. На тлі українського регіонального розлому ця польська "гра у відзнаки" виглядає наївно, але в кожній хатинці свої брязкальця.

Чому програють партії влади?

В умовах демократичної системи не потрібні які-небудь особливі потрясіння для того, щоб виборці захотіли змінити свій уряд. Буває достатньо того, що правляча партія перебуває при владі занадто довго. Таке зрілий громадянин може пробачити хіба що, якщо під керівництвом цієї партії його добробут зростає галопуючими темпами або під питанням стоїть доля нації. Коли ж усе просто добре, чому б не спробувати, щоб стало краще.

При уряді Дональда Туска і "Громадянської Платформи" Польща з великим успіхом пережила світову фінансову кризу, дочекалася відчутних результатів від свого вступу в Євросоюз, тих, що полягали у величезних сумах субсидій для сільського господарства та розвитку інфраструктури, стала 6-ю в ЄС та 21-ю у світі країною за обсягом ВВП. Тим не менш, середній поляк заробляє в місяць в 3,5 раза менше, ніж середній німець, і в 5 разів менше, ніж середній данець. І мало кого в Польщі утішить той факт, що українець заробляє в середньому вшестеро менше за нього. Турист зі сходу захоплюється доглянутістю польських міст, рівністю доріг і доступністю продуктів, поляк же бачить, що його життя далеке від досконалості. І тягнеться за довгим злотим в Англію чи Німеччину.

Коаліція "Громадянської Платформи" та Польської селянської партії ("Polske Stronnictwo Ludowe", PSL) правила країною вісім років, також встановивши рекорд як єдина коаліція, яка перемогла два рази поспіль - у 2007 та 2011 роках.

Крім того, що правляча партія просто набридла і ввібрала в себе не тільки досягнення, але й усі проблеми майже десятиліття історії, під кінець каденції став відчуватися дефіцит лідерів. Харизматичний Дональд Туск, мабуть, розуміючи, що не можна нескінченно бути головою уряду, спокусився на пропозицію обійняти посаду голови Європейської Ради. Яскравий міністр закордонних справ Радослав Сікорський після "касетного скандалу" пішов у відставку. Соратники, які залишилися після них, зокрема, президент Броніслав Коморовський і прем'єр Копач, виглядали безпорадними пасажирами на кораблі, який посеред океану покинула команда. Знівелювати критику опонентів у них не вистачило харизми.

Зате супротивник провів ребрендинг дуже вдало. Замінивши загиблого в 2010 році брата Леха, Ярослав Качиньський знайшов у собі мужність відійти в тінь, щоб не дратувати частину електорату, що вагалася, а на передній план висунув свого молодого помічника Анджея Дуду, який став у травні президентом, а на посаду прем'єра - скарбника партії Беату Шидло (відповідаючи таким чином на модний у Польщі тренд "політики з жіночим обличчям"). Хоча ніхто не сумнівається, що саме він стоїть за їхніми спинами (тож тепер нерідко можна почути думку, що Качиньський отримав можливість кроїти майбутнє країни за своїми лекалами, не звалюючи на себе тягар зайвої відповідальності - крім хіба що моральної. Втім, не все так однозначно, про що нижче).

До того ж політика офіційної Варшави і справді стала надто млявою і неживою. У таких гострих ситуаціях, як українська криза 2013-2014 років, нинішня криза біженців, уряд не продемонстрував жодних підходів, здатних переконати публіку, що він йде хоча б на крок попереду подій.

Антисистемники

Та частина польського суспільства, яка не знайшла жаданого щастя після вступу в Євросоюз, ставить тепер на "треті сили". Самі вони називають себе "антисистемними" і проповідують серед тих виборців, особливо молодих, яким не подобається і влада, і опозиція. Найбільш яскравими серед них виявилися вкрай права партія бріджиста Януша Корвіна-Мікке, яка успішно виступила на виборах до Європарламенту у 2014-му, але захопилась епатажем та через недоречну пропутінську риторику недобрала голосів при виборах до Сейму, і проект "Кукіз'15" рок-музиканта Павла Кукіза, який став сюрпризом президентських виборів, посівши третє місце. Зараз Кукіз провів у парламент третю за чисельністю фракцію. Втім, щастя польських "ляшків" і "жириновських", які з'являлися і раніше, як правило, недовговічне. А найбільш масовим антисистемником стала майже половина поляків, які замість виборів воліють у погожий осінній день відправитися по гриби чи на пікнік.

Що зміниться?

Дехто у Польщі сприйняв поразку правлячої команди як велику трагедію. Вельми авторитетний головний редактор "Газети Виборчої" Адам Міхнік заявив, що "нас чекає... путінізм у польських національних кольорах", і спрогнозував зростання ксенофобії в країні з подачі нової влади. Однак такий песимістичний прогноз, швидше, пов'язаний з надмірною заангажованістю легенди "Солідарності" у справи партії, що програла.

Насправді відносний радикалізм "Закону і Справедливості" - лише засіб для приходу до влади, і не більше. Засівши в уряді, ці респектабельні адвокати, професори і функціонери самоврядування робитимуть у принципі те ж саме, що попередня команда. Бізнес, що стоїть за ними, потребує спокою, а партнери по Євросоюзу - передбачуваності та адекватності польської політики. Жодні чищення, люстрації, полювання на відьом у Польщі, яка ефективно і швидко очистилася ще на початку 1990-х, немислимі. "Громадянська Платформа" за довгі роки притерлася до всіх контрагентів, таких, наприклад, як Німеччина, а вони притерлися до неї. Користь від цього для Польщі була відчутною. Втрачати це не захоче ніхто.

Тим не менш уряду Дуди-Шидло доведеться бути активнішим, щоб відповісти на ті питання, що зависли в повітрі при їхніх попередниках. Як бути з натовпами мусульманських мігрантів, яких Брюссель хоче примусово розподіляти по країнах ЄС? Як не постраждати, будучи переднім краєм протистояння з Кремлем? Як залишитися ефективним адвокатом в українському питанні? Ефективність тут слід трактувати буквально: тобто без шкоди і з вигодою для себе.

В Україні, звичайно, стурбовані варшавськими пертурбаціями. Київ за довгі роки звик сприймати Польщу як вічного відданого друга, який не ображається всерйоз на героїзацію ОУН-УПА і альтруїстично підтримує у всьому. Значною мірою це правда. Постулат національних інтересів, сформульований одним із польських ідеологів ХХ століття Єжи Гедройцем, про те, що без незалежної України не буде незалежної Польщі, залишається незаперечним. Тим не менш, за Шегинями і Краковцем явно множиться розчарування результатами реалізації цієї політики. Будь-який уряд у Варшаві хотів би грати велику роль в українських справах, отримувати преференції для свого бізнесу, мати західний кордон, надійно захищений від напливу мігрантів не тільки своїми силами. Новий уряд, напевно, більш практично цього добиватиметься, і, порівняно з урядом Туска-Коморовського, не тільки даватиме, але й вимагатиме натомість. Уже хоча б того, щоб Київ не загострював болісних для Польщі питань, пов'язаних із Бандерою, не підживлюючи таким чином ксенофобів і радикалів всередині країни.