Політики почали сідати на шию Джамалі

Розмови про “політизацію Євробачення”, схоже, всім набридли. Але уникнути їх ніяк не вдається — на тлі гомеричної реакції частини українського суспільства та, особливо, політикуму, на несподівану перемогу.

Захмарно відзначились у ній, звісно, політики з незабутньої “Свободи”. Починаючи від Фаріон з недоладними цитатами з Липинського (про “найнижчих людей і ідеї” в контексті Євробачення і перемоги представниці України), і закінчуючи упирятами подрібніше — на кшталт громадянина Токовенка з незатійливими і пропахлими луб'янською цвіллю сентенціями про “Україна для українців”, “мультикультурний фарс” та з іншими “духовними скрєпами”, направленими на боротьбу з “євросодомом”. В кращих традиціях Кисельова зразка навіть не 2016 — а 2014 року.

Все це, помітимо лиш, говорять люди, що претендують (цілком незаслужено — але все ж претендують) на звання українських націоналістів. Не прихильників етнічно-кланового ладу, не місцевих божевільних, і не агентів ФСБ — а саме націоналістів. Закликаючи при тому до відмови від формування мульниетнічної української політичної нації — для якого перемога співачки кримсько-татарського походження — рідкісний і унікальний шанс на формування і розвиток.

Врешті, дідько з ними, зі свободівцями, запах від їхнього політпроекту завжди долинав специфічний.

Але чому, для чого навіть відносно адекватні люди влаштовували — і продовжують влаштовувати істерику довкола злощасного конкурсу? Для чого були заяви Аласанії про те, що “в разі перемоги росіян ми до Москви, певно, не поїдемо”? І що це таке, якщо не нагнітання істерії? Рішення про поїздку — чи відмову від неї можна — і потрібно було приймати в разі перемоги Росії, і говорити про нього як про відносно доконаний факт — чи принаймні власну чітку позицію. Але навіщо було загиджувати ефіри оцими “завтрашніми недоновинами у недоконаному способі”?

Точно так само вже після перемоги виходить Антон Геращенко і починає нервово промовляти, як він категорично не пустить до України на Євробачення тих російських артистів, які підтримували в якийсь спосіб російську агресію. Здавалось би — ніхто з Росії поки нікуди ще не їде. А можливо — і не поїде. А якщо й поїде — то не факт, що це буде хтось публічно-антиукраїнський. Наприклад, цьогорічний Сергій Лазарєв, взагалі-то, засуджував “кримнашество” і на концерти до Криму їздити відмовився. Здавалось би — досить зачекати до моменту підготовки до конкурсу, подивитись, кого хочуть відправляти росіяни, і тоді сказати — пустимо чи ні. Але ні, так не цікаво. Треба вискочити в ефір, наговорити сім мішків гречсаної вовни — поки тема гаряча і ЗМІ охоче підхоплюють, а тоді тихо залишивши народу чудесну можливість порпатись у тій купі “інформаційного продукту” який було вилито на голову необережних реципієнтів. Завіса.

В сухому залишку, складається враження, що полшітики та посадовці, які так люблять “попереживати про те, що не сталося”, насправді тривіально займаються недорогим самопіаром. Відвертаючи при тому увагу від тих ділянок роботи, за які відповідають вони особисто. Чи все так ідеально в Національній телекомпанії України, що все, про що може говорити Аласанія — це пісенний конкурс? Цікавіше, їй право, було б щось про звинувачення з боку НСЖ у масових звільненнях журналістів, про причини падіння рейтнигу очолюваного ним каналу, що існує на наші податки, і т.д.

Рівно як і член Колегії МВС Антон Геращенко був би цікавіший публіці не роздумами на тему “а що ми зробимо, якщо кацапи пришлють на Євробачення Кобзона” - а інформацією про те, як МВС збирається боротись з ростом багатьох тяжких злочинів у країні — разом зі зниженням проценту їх розкриття. Втім, все це було б занадто прозаїчно. Інша річ — флейм довкола Євробачення. І поговорити можна, і ЗМІ опублікують, і, головне, відповідати за свої слова потім не потрібно. Ну, а тих, хто помічає легку невідповідність ситуації, можна просто оголосити “непатріотами” - та й по всьому.