Чому ми всі так мріємо про громадянську війну

Зараз, у мене таке відчуття, що росіяни планують нову акцію присвячену "народним міністрам". 

Народний міністр Савченко буде визволяти полонених, інший народний міністр буде займатися зовнішньою політикою, а хтось іще люстрацією.

Всі ті, хто зараз з розумним виглядом говорить про те, що у Савченко і Ко нема народної підтримки, мають згадати собі рівень народної підтримки "народного губернатора" Губарєва.

Всі ті, хто кричить, що краще, щоб Савченко звільнила кількох полонених, ніж повний провал Порошенка, мають перечитати історію Украіни 1917-20-х рр.

Наш головний ворог уже не росіяни. І навіть не корупція. Наш головний ворог негативна емоція, загорнута в обкладинку повного відкидання логічних процесів.

Ми всі мислимо в розрізі виборів і партійних лідерів. "ДНР" і "ЛНР" виникли без яскравих лідерів і партій, коли від сили 15-20% населення підтримували переворот. Люди не мислять категорією перспективи в кілька місяців. Вони мислять зараз, і максимум, плюс кілька днів.

Тому, коли Савченко привезе десять звільнених полонених, їй треба чемно подякувати і послати її самі знаєте куди. На цьому її місія має бути завершена. Назавжди. Те саме стосується ще кількох десятків діячів, які зараз так голосно кричать про прямі переговори з Захарченком і Плотницьким.

Перш ніж лайкати щось і когось, просто подумайте: нам потрібен відносний мир з окупованими територіями чи непогана громадянська війна, але приперчена інклюзивним діалогом з московськими маріонетками?.