Чому м’яка українізація гірша за російську пропаганду

У мережу виклали відео, на якому видно, як касир відмовився обслуговувати клієнта українською мовою і викликав адміністратора. Однак адміністратор стала на його захист, хоча сама використовувала українську мову нарівні з російською. "Як можна людину примусити це робити (розмовляти державною мовою)? А якщо він спілкується російською? А якщо я ходила в російську школу?", - сказала жіночка. Коли клієнт послався на Конституцію України, апелюючи до своїх прав, адміністратор заявила: "Воно мені не треба. Якщо мені директор скаже розмовляти українською, я буду розмовляти українською". Очікувано, під новинами про цей інцидент розпочався "срач", до якого активно долучилися російські боти.

Depo.ua неодноразово звертав увагу влади на необхідність реальних кроків, спрямованих на українізацію всіх сфер нашого життя. Проте, у нас існують окремі позитивні зрушення, як то радіоквоти чи обов’язкове озвучування кінофільмів українською, але кардинальних змін немає. Як видавалися, так і видаються відверто проросійські видання, а власники телеканалів взагалі наплювали на побажання влади щодо збільшення україномовного контенту. Це стосується всіх провідних телеканалів. Навіть "1+1", який показово демонструє свою патріотичність, має значну долю російськомовної продукції. Один "Вечірній квартал" чого вартий.

Але проблема значно глибша, аніж змусити медіа розмовляти державною мовою. За останні роки у суспільстві укорінилися кілька вкрай шкідливих міфів, прихильними до яких є й окремі представники влади. Міф перший: мовне питання не на часі, бо воно вносить розкол і підіграє кремлівській пропаганді. Мовляв, "регіонали" своїми іграми із законом про мови національних меншин, який, до слова, діє і досі, налаштували проти себе україномовну частину суспільства, а радикальна українізація може налаштувати проти влади російськомовних громадян. Таким чином, прикривалося банальне небажання щось кардинально змінювати.

Міф другий: війна з Росією зробила не актуальним мовне питання. Це хибна логіка, адже саме військовий конфлікт, який спричинив хвилю патріотизму, давав можливість для швидких перемог на мовному фронті. Зміни були б сприйняті суспільством безболісно. Зараз час не те щоб повністю втрачено, просто діяти доведеться у менш сприятливих умовах, аніж в 2014-15 роках. І радикальнішими методами. Яких, як вже сказано вище, влада чомусь дуже боїться.

Всі попередні кроки, спрямовані на українізацію, також сприймалися певною частиною суспільства в штики. Згадайте, скільки колись було лементу про нещасних держчиновників, яким доведеться вести документообіг державною мовою. Нічого, ніхто через це не вмер і навіть не звільнився з держслужби. А як кричали псевдозахисники медіа-простору, коли в парламенті розглядалися питання квот! Прихильників "русского міра" або просто корисних ідіотів у нас вистачає, але незрозуміло, чому їм заглядають у рота. А потім ще й дивуються, що у нас мовна карта країни майже не змінилася у порівнянні з домайданними роками. І що російська пропаганда знаходить серед українців достатню кількість своїх адептів.

Міф третій: в Україні склалася реальна двомовність. Тут не посперечаєшся, але є нюанс – спілкування в родині, на вулиці і в соцмережах це одне, а на робочому місці – зовсім інше. Тітонька з "Каравану" мимоволі зробила підказку можновладцям: доки власники маркетів, банків, ресторанів та інших установ не отримають прямої вказівки зверху українізувати свій бізнес, мовні скандали не припиняться. Як змусити їх це зробити? Насправді, просто: ті заклади, де зневажають державну мову, повинні відчути на собі, що таке держава. Що ж до конкретних кроків – то це лише нюанси.