Влада

Алогізм сьогоднішньої війни

Що б там не говорили, у війни на сході є ще одна риса – жорсткий алогізм

09 березня 2015, 11:15

Алогізм сьогоднішньої війни

фото: East News

Коли люди несподівано зовсім раптово починають діяти абсолютно протилежно тим принципам, які декларувалися ними протягом усього життя. Після чого абсолютно аполітична по життю людина раптом стає активним волонтером, а обиватель, що демонстрував досить прохолодне ставлення до сучасної української державності та не відчуваючи особливих симпатій до Романа Шухевича, раптом записується добровольцем й прямує у зону АТО. Таких прикладів безліч, так що перераховувати їх можна нескінченно. «Змінилися принципи й пози, зламалися старі бар'єри, чим більше править Янукович, тим більше любим ми Бандеру», як нещодавно писалося у жартівливих смсках. Інша справа, що непослідовність набагато більшою мірою властива і нашим ворогам.

Ось, наприклад, взяти ту ж Націонал-більшовицьку партію. До останнього часу військо Лімонова позиціонувалося як жорстка опозиція режиму Володимира Путіна, ніж викликало якщо не розчулення, то, принаймні, співчуття з боку українського креативного класу, який вельми різко реагував на спроби вітчизняної влади приструнити свавільних НБПшників, які пачками втікали від репресій в Україну.
Можна згадати, наприклад, дружнє виття на захист Михайла Гангана, який втік до нас, при спробі його депортації. Сьогодні якось вщухли його захисники, включно з Бєлковським, проте «ополченці» з НБП, про яких ми так ніжно дбали десять років тому, продовжують їздити на Донбас, як на сафарі. Безглузда ідея, що ворог російського президента автоматично стає нашим другом, продемонструвала свою цілковиту неспроможність. І те, що якась частина однопартійців гниє у російських тюрмах за акції із серії «Путін, піди сам», абсолютно не заважає іншій реалізовувати цей самий план Путіна у житті. А вороги Путіна плюс друзі Путіна, та ще об'єднані у ненависті до України, і дають ті самі горезвісні 84%.

Ну ладно, чорт з ними, з націонал-більшовиками, але яке діло, здавалося б, до наших подій європейським ультралівим та ультраправим, багато з яких про Україну, напевно, й почули вперше? Але саме Україна об'єднала на перший погляд непримиренних антагоністів. Але чи з антагоністами ми маємо справу? Фактично ми бачимо повне стирання межі між лівими та правими на Старому континенті, коли «праві» говорять про соціальну державу, а «ліві» пригрівають на своїх грудях величезну кількість націонал-екстремістів від Курдистану до країни Басків. Навіть зовні, за дрес-кодом, європейського «лівого» радикала важко відрізнити від «правого»: на континенті можна побачити нині й «лівих» з рунічними татуюваннями і «правих» у майках з Че Геварою. Тому що і у перших, і у других значно вище за проголошувані принципи стоїть загальне заперечення демократичних цінностей, і, звичайно, «ліва» СІРІЗА тут буде союзником «правої» Ле Пен, а Путінська Росія - предмет для обожнювання. Причому ті ж таки правителі європейських країн, які вже дістали нас висловлюваннями своєї «заклопотаності» стали заручником тих самих демократичних цінностей, точніше мовити - своєрідної гіпертрофії права. За своєю суттю виборці вимагають від нього тільки одного: безкінечно збільшувати і збільшувати матеріальний добробут, інакше виборець ображається та йде голосувати за тих таки радикалів. Але безкінечне збільшення добробуту неможливе з тієї ж причини, з якої приречена на крах фінансова піраміда, і комусь із політиків у підсумку доведеться приймати непопулярні рішення. Але суспільство, здається, перестає розуміти необхідність будь-яких непопулярних та болючих кроків, у тому числі в українському питанні. Залишається лише розводити руками, нарікаючи на те, що «Європа зіткнулася з небаченими викликами». Здається, еліта континенту ще сама не зрозуміла, що за виклики стоять перед нею. Радикали всіх мастей, угорські іредентисти, грецькі нахлібники тощо загрожують континенту більше, ніж усі російські атомні боєголовки разом узяті. Але нам від цього легше не стане.

Дуже цікава також різниця у понятті героїзму, яке радикально відрізняється в українців і у росіян. «Новая газета», до речі, нещодавно порівняла захоплену росіянами Надію Савченко з захопленою СБУ російською терористкою Марією Колядою, яку нещодавно відпустили у порядку обміну полоненими. Чесно кажучи, якби не «Нова газета», я б знав про Коляду не більше, ніж середній член партії СІРІЗА про Україну. Виявилося, ця панянка теж вела себе за гратами неспокійно: і різала вени, і голодувала, але це не викликало абсолютно ніякого резонансу у російському суспільстві. На відміну від тієї ж Савченко, яка перетворилася на один із символів українського характеру та якій школярі пишуть листи з проханням припинити голодування та жити, росіяни, як на мою думку, хотіли б побажати своєму героєві померти. Нормальний герой для сутінкової свідомості російського обивателя має бути мертвим. Сакральне питання «чому, сволота, з танком не згоріла?», очевидно, актуальне для росіян й сьогодні. Це похмуре мортідо відоме будь-якій людині, що побувала у пхеньянському музеї корейської революції, де цілі зали присвячені школярам, трудящим та військовослужбовцям, які за різних обставин загинули, рятуючи портрети товариша Кім Ір Сена (зокрема, пілот літака, що зламався, який відвів падаючу машину від статуї вождя , і моряки потопаючого катера, які віддали свої жилети для порятунку портрета). До того ж, від мерця не чекаєш, що він візьме та й утнуне щось не те. Тому про жертви «одеської Катині» нагадувати нам крізь кремлівські стіни будуть довго та нав'язливо, а про Марію Коляду - ні. До того ж, вона, здається, теж була у НБП, а значить поза українським питанням надійність не демонструє.

Loading...
Loading...