Гроші

Чи допоможе Україні британський "народний капіталізм"

Причин, через яку суспільство так гостро сприймає конфлікт навколо "Укрнафти" та "Укртранснафти" декілька. Як то кажуть, вибирайте будь-яку собі на смак, і величезна кількість аналітиків уже заготували кожен свою версію подій

25 березня 2015, 20:00

Якщо систематизувати ці варіанти, то вони зводяься або до чіткої ідентифікації з однією із сторін конфлікту (Коломойський він "наш" чи "не наш", і на чию перемогу сьогодні ставить Путін і, головне, які можуть бути претензії до Коломойського в країні, де прокуратура немає претензій навіть до Фірташа), або до абстрактних причитань в традиційному національному дусі "що ж ми за народ такий" і пошуку винних. Причому абстрактні "винні" сприймаються у нас, швидше, як стихійне лихо, принаймні традиційно вважається, що потенційний слухач не здатен змінити цю ситуацію. Озвучені версії конфлікту: олігархи при владі, олігархи просто (за фактом свого існування), як екзотичні версії - російське чи американське втручання.

Втім, чи настільки олігархи свідчення відсталості, чи неефективності економіки? Он в Білорусі зовсім нема олігархів, а в США живе кожен четвертий мільярдер світу - і маємо сказати, що американська економічна модель при цьому функціонує якісніше за білоруську. Навіть коефіцієнт Джині, на який у нас так люблять посилатися, не є величиною абсолютною: в Україна співвідношення доходів між багатими та бідними таке саме, як і у Франції, зате США так само соціально розшаровані, як і Мадагаскар. Проблема ж, певне, не в наявності чи відсутності багатих людей, а в їх інтеграції в загальну суспільну систему. Тим більше, коли з кожною зміною влади міняються правила гри, після чого кожному нашому хазяїну ФПГ заново доводиться вирішувати два питання: по-перше, як зберегти свої статки і, по-друге, як би відхопити якусь дещицю у конкурента. Ця боротьба і є сенсом усієї української політики, її рушійною силою, і її підводними каменями.

Ідея щось націоналізувати/реприватизувати - вона не працює в нашій країні, економічне життя якої передбачає тільки і виключно перерозподіл. За весь час української незалежності успішно була реприватизована тільки "Криворіжсталь" - однак, куди ділися виручені від неї мільярди не може розповісти навіть Єхануров. Про те, як "реприватизували" Одеський припортовий завод, наразі взагалі ніхто не хоче навіть згадувати. Націоналізація у нас виглядає ще більш кумедно. Якщо зміну Лазорка на Мірошника називати, як це дехто робить, націоналізацією, то я дуже волів би побачити ту "націю", яка так підримувала б подібну ротацію. Нація у нас дуже добре знає, що генеральні директори - це специфічні фінансові стрілочники: один направляє фінансові потоки на одну колію, інший - на другу, але ці всі потоки не зупиняючись йдуть повз нашу платформу. Пересічний українець прекрасно знає, що від того, буде правити конторою Лазорко чи Мірошник, його зарплата нітрохи не зміниться. А може ще стане і гірше, тому що від озвучених у парламенті перспектив націоналізувати "Приватбанк" нічого доброго мільйонам тримачів приватбанківських карток явно не світить. Тим більше, що начебто "національні" Ощадбанк та Укрексімбанк показують рейтинги далеко не блискучі, наочно демонструючи, що то держава за ефективний менеджер. А тут іще й ініціатива міністра енергетики "провадити курс на передачу рахунків профільних підприємств з комерційних до державних банків" примушує швидше турбуватися за стан тих рахунків. Вони бодай застраховані на випадок чого?

З іншого боку ідеї перерозподілу під виглядом націоналізації пропонує і сам Ігор Валерійович, вимагаючи повернути державі все те, що було приватизовано за Януковича і звертаючись через Financial Times до МВФ з ідеєю не давати Україні нових коштів, поки незаконно приватизована власність не повернеться в руки держави. "Поверніть ці підприємства, виставте їх на продаж на відкритих торгах, і ви отримаєте в 10 разів більше, ніж отримали", - каже Коломойський, прозоро натякаючи на те, що він був би не проти реприватизувати, наприклад "Укррудпром". Тим, хто вірить в ці заяви, рекомендую ще раз прочитати про наслідки перепродажу "Криворіжсталі" кількома абзацами вище. Те саме стосується і опонентів дніпропетровського губернатора, які не раз озвучували ідею вивчити законність придбання цим держслужбовцем "Укрнафти", "Приватбанку", каналу "1+1" тощо. Можна припустити, що сверблячка націоналізації певною мірою підстьобнута і міжнародним становищем України, коли навряд чи якийсь крупний гравець ризикне вкладати гроші в непевну країну в стані війни. А значить, перерозподіл можна провести "між своїми" і, зрозуміло, за набагато менші суми.

Потрібно признати, що цім загрозливим тенденціям пора покласти край. Країна, яка нічого не виробляє, а лише раз на кілька років змінює власників своїх активів - це не сучасний гравець на світовому ринкові, це швидше якийсь персонаж байки "Квартет". Тобто перед країною якраз стоїть задача не передавати із рук у руки, мов естафетну паличку, системні підприємства, а зробить їх ефективними за нинішніх власників.

Достатньо звернути увагу на те, як вирішувалося питання з приватизованими за Маргарет Тетчер британськими підприємствами. Вже за Джона Мейджора почало підніматись питання про те, що в рамках економіки "тетчеризму" державне майно (на £29 млрд промислових підприємств та £18 млрд муніципальної нерухомості) продавалося направо й наліво, часто без належних аукціонів, дотримання правових норм і зі збитком для держави. Ідея націоналізації висіла в повітрі, її піднімали на свій прапор лейбористи. Але уряд вчинив так, як і мав би вчинити в демократичній державі, яка поважає право приватної власності. Майно залишилось у його добросовісних набувачів, але податки на нього були підвищені в тому розмірі, в якому недоотримала прибуток держава. Система пільг для міноритарних акціонерів призвела до того, що ряд підприємств опинилися в руках не олігархів, а пересічних громадян, що поклало початок британському варіантові "народного капіталізму". І, наскільки відомо, жоден місцевий олігарх не побіг віддавати куплене державі: загалом виграли всі, тому що в приватних руках підприємства показали значно вищу ефективність, ніж за державної власності. Фактично тут потрібно лише нормальне законодавче забезпечення і нормальне функціонування фіскальних органів, а не ту гру в кадові наперстки, яку ми нещодавно бачили з відставкою  Ігоря Білоуса, Володимира Хоменка і Анатолія Макаренка. Якщо країна піде на чергову спіраль протистояння, переділу, куплених судових процесів і кадрового непотизму (а останній тиждень свідчить, що до цього явно вже йде), то країна цього просто не переживе.

Loading...
Loading...