Чому університети України опинилися в глибокому "томську"

У рейтинг з 916 кращих світових університетів 2016-2017 років, складений Quacquarelli Symonds (QS), увійшли шість українських ВНЗ. Однак позиції наші далеко не найкращі.

Найвищу позицію – 382-у – зайняв Харківський національний університет і мені Каразіна. Нижче у рейтингу розмістилися також КНУ імені Тараса Шевченка, Національний технічний університет КПІ, Донецький національний університет, Національний технічний університет "Харківський політехнічний інститут" та Сумський державний університет.

От вам і Vivat Academia і Vivant professores. Найвідоміші, найкрутіші українські виші шкутильгають, дивлячись у спину університету Томська. Національний університет ім Шевченка має 431-440 позиції, а Томський університет – 377.

Якість української вищої освіти зкотилася нижче … Томська.

Вона не здатна конкурувати з вишами інших країн і тут не треба навіть наводити графіки – просто порівняйте, скільки студентів з Польщі, Естонії, Іспанії їдуть вчитися до нас, і скільки наших спить і бачить, вчиться пшекати, щоб хоча б до Польщі потрапити на навчання. Францію, Велику Британію та Німеччину взагалі не беремо. До нас їде інколи молодь з Індії, Китаю, африканських країн. Ми не чуємо про "О, я так мрію навчатися в КНУ, там виховують найкращих в світі юристів. Відпустіть мене, matka i ojciec..."

І справа тут не тільки в тому, щоб отримати диплом в країні ЄС, мати "шенген", і не тільки в тому, що вчитися в Польщі українськім дітям іноді навіть дешевше ніж в себе на батьківщині. Справа в якості освіти. Кожного літа з року в рік виші випускають табуни економістів, маркетологів, істориків, філологів, філософів, політологів і журналістів. Айтішників. А роботи їм нема. Нікому вони не потрібні, бо по-перше, коли обирають спеціальності, майже ніхто не дивиться, чи є не них попит, а по-друге, студент після вишу нічого не вміє.

Може після медичного якось вже ця молода людина іншу людину "полагодить", бо мала практику, а усіляки там юристи, економісти, журналісти – ходяча коробочка з картотекою теоретичних знань. Тільки іноземними словами козиряє і хоче зарплатню 500 доларів. Українські виші перетворилися на дорогий спосіб виготовлення безробітних з амбіціями.

Сиві професори із десятками монографій, які не знають сучасних технологій, молодші научні співробітники, які беруться навчати студентів при тому, що самі ані дня за тією спеціальністю, якій вчать, не пропрацювали. Вивчилися і залишилися на кафедрі. Виші випускають купу студентів із чудовими показниками знань, але ці їхні знання нікому не потрібні. Вони чи суто теоретичні, чи застарілі, бо поки викладачі опанували одні методики і технології, вже з'явилися інші. І виявляється, що в студента один шлях отримати спеціальність – йти і працювати десь з третього курсу за обраною спеціалізацією. Тоді він, отримуватиме диплом, маючи професію.

Доходить до того, що спеціальність дешевше, швидше і простіше опанувати на курсах, ніж в університеті. Отримати мінімум теорії, певні практичні навички, а далі вже вчитися "на виробництві" - в IT-компанії, банку, редакції ЗМІ, тощо. Адже не секрет, що навіть ті самі айтішники, під час навчання в інституті, відвідують платні курси, щоб опанувати сучасні технології в потрібному обсязі. Бо в інституті викладачі їх такому не вчать!

Тож може не про стипендії зараз треба думати, а про те, як довести якість української вищої освіти до того рівня, щоб молода людина із дипломом спеціаліста була дійсно молодим спеціалістом. Щоб студентам давали знання, потрібні для роботи, щоб матеріальна база вишів могла давати студентам можливість практикуватися. Навчальні програми актуалізовувати щороку, навчати викладачів, залучати викладачів та лекторів з числа тих, хто успішно працює в певній галузі.

Насправді, на те, щоб перетворити українську вищу освіту з застійного ставка на джерело треба не так багато грошей. Їх просто треба перенаправити, направити в потрібне русло.