Щоденник росіянки, яка українською мовою заговорила

Кажуть, що українська мова змінює людей – коли нею починають розмовляти росіяни, вони стають добрішими, щирішими та хазяйновитішими. Перевіримо, чи відповідає це дійсності.

До Дня української мови та писемності журналіст depo.ua вирішила перевірити це на собі і протягом тижня спілкувалася виключно українською мовою. А всі свої враження записувала у щоденник.

Привіт, мене звати Валентина Емінова (дівоче прізвище - Воробйова), за етнічним походженням - росіянка. Більшість часу спілкуюся російською. Вірніше, розмовляю з людьми тією мовою, якою вони до мене говорять.

Я неодноразово чула, думки про те, що любити українську, але розмовляти російською - це все одно, що любити дружину, а спати з коханкою. І про те, що українська змінює людей, якщо вони починають постійно нею розмовляти.

І якщо з першим пунктом категорично не згодна, бо вважаю нормальним розмовляти мовою, яку чуєш змалку (проте обов'язково знаючи офіційну мову держави, в якій живеш), то друге примушує задуматися. Не секрет, що мова є відображенням картини світу, вона формує менталітет. Змінює людину.

Але цікаво, як саме змінює. Одна відома українська письменниця розповіла мені про своїх друзів. Одна частина її компанії розмовляла російською, а інша – українською. Російськомовні вели доволі сумбурне життя, імпульсивно витрачали гроші, заводили романи. Україномовні одружувалися та жили, як то кажуть, за принципом "усе в дім".
І ось згодом ті російськомовні також переключилися на українську і також стали сімейні та хазяйновиті як білки. Цікаве спостереження.

Тож, ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Незвично. Часто переходжу на російську мову – не тому що не знаю, як сказати українською, а скоріш "на автоматі". Особливо під час спілкування з родиною.
Чоловік до мене говорить російською, а я йому українською. Якось дивно, ніби в наш маленький світ прийшов хтось новий. Ніби все що я кажу, кажу насправді не я, і всі сімейні милі балачки звучать якось офіційно. Раніше українською ми спілкувалися поза будинком, українською розмовляв телевізор. Вона не була для нас чимось сімейним.

Постійно тягне перейти на російську. Що ж це таке, я ж люблю українську мову, завжди із задоволенням нею розмовляю, дивлюся фільми, читаю книжки. А тут за вечір розмов втомилася так, що помовчати хочеться.

Може завтра вже легше буде?

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Розум потроху звикає до висловлення думок іншою мовою. Конче не вистачає українського сленгу, усіляких прикольних висловів. Моя українська занадто академічна. Цікаво, як з цим інші україномовні неофіти впоралися. 

Дай вам Бог здоров'я Василь Шкляр та Люко Дашвар – вчите як правильно висловлюватися. Таку українську хочеться намазувати на хліб та смакувати замість вершкового масла. А от читати Подерев'янського не можу, бо так захоплено матюкається, що за лайкою сюжету не бачу. Вважайте мене невігласкою.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ

Зранку купувала горіхи в овочевому "бутіку". Продавець не з першого разу зрозумів, що я маю на увазі із своїм "а смажений арахіс у вас тільки із сіллю чи є без?".

Виявилося, що він - кримський, нещодавно з Криму та мову ще вчить. Спитав, що таке "бодайбо". Може, кияни так зізіфус називають, бо жіночка купувала зізіфус і сказала "дайте мені 50 грамів бодай бо". Переклала, посміялися.

Може, я себе якось накручую, але здається, що стаю більш хазяйновитою. Ввечорі заходилася пекти печиво, потім – ліпити пельмені. Останнього разу ще до Майдану їх робила.

Замішую тісто, підспівую Христині Соловій. Я не знаю іншої мови, під яку так добре замішувати тісто.

І ще помітила, що дуже магічно звучать українською молитви. От спробуйте.

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Стала більше уваги звертати на те, хто якою мовою розмовляє. Гуляти у парку КПІ чи на території Могилянки – чисте задоволення. А більш за все суржику чула в метро в районі станції "Вокзальна". Такої суміші мов та діалектів я ще не зустрічала.

Є дві такі байки про тих, хто намагається розмовляти українською, але трохи заплутався. Перша:

- Скажіть будь ласка, це дім з потворами?

- Ні, це будинок з химерами. А дім с потворами навпроти.

Свідком другої сама стала.

У Києві на виході з підземного переходу в районі Цирку жінка торгувала махровою постільною білизною. Одна жіночка зупинилася і стала прицінюватися. Довго вибирала, м'яла пальцями пухнасті яскраві наволочки.

- Скільки у вас коштує ця махрова наволоч? – врешті запитала вона. Регіт стояв гомеричний.

ДЕНЬ П'ЯТИЙ

Намагаюся не тільки говорити, а й думати українською. А враховуючи те, що подумки усе одно перекладаю слова з однієї мови на іншу виходить, що ніби контролюю власні думки.

Думки завдяки цьому проходять відбір, тож менше тепер розмірковую про усілякі погані та тривожні речі. Скорботним думкам ніби кажу "вибачте, я вас не розумію", і вони стають тьмяними на фоні світлих планів та сподівань.

До того ж в українській мові світлих, ніжних, ніжнесеньких слів набагато більше, ніж лайки. Та й лайка якась незла.

ДЕНЬ ШОСТИЙ

Люди, нащо ви гривні називаєте рублями, ви ж наврочите! Вже покоління нове у Незалежній народилося та виросло, такі в нас гроші красиві, а деякі українці все одно "рубляться".

.. задумалася: що робить українців українцями? Походження? Мова?Любов до власної землі? 

І хто більше українець: той, хто ним народився, але своєї мови не знає, чи той, хто в Україні живе та її мовою думає? Чи можна вважати себе українцем, якщо ти не знаєш мови свого народу? Як тоді в тебе складеться український менталітет, українська картина світу?

Хоча … в країні є люди, які дуже красиво та грамотно українською розмовляють, проте тільки розмовами й займаються, а є й сотні бійців АТО, які говорять російською, проте за Україну готові життя віддати.

Складне питання, не знаю, як на нього відповісти.

Друзі кажуть, що в мене трохи змінився тембр голосу і ще я стала говорити повільніше. Можливо, бо продовжую деякі слова про себе підбирати, а може це мелодика мови так впливає.

Намагаюся відчувати слова на смак. "Дитина", "вечеря", "либонь", "міркувати"… Вони мені дійсно смакують, як вершкове масло. А вам?

ДЕНЬ СЬОМИЙ

Розмовляти й досі непросто. Мізки майже постійно у напрузі і все одно проскакують русизми. Звісно ж тиждень, щоб відчути зміни в повній мірі - це замало. Кажуть, щоб сформувалася якась звичка потрібно три тижні.

А в цьому випадку, мабуть, потрібен хоча б рік.

Збиралася наприкінці свого експерименту написати щось таке патетичне, до чогось закликати. Але не стану. Я не буду радити зовсім переходити на українську мову, тому що це рішення дуже непросте. Особливо, коли все родинне оточення не розмовляє українською. Але знати свою рідну мову, мову своєї держави, розмовляти нею це задоволення, якого неможна себе позбавляти. Вживання мови, відмінної від тієї, якою постійно говориш, за ефектом схоже на похід до хорошого священика чи психолога –  твій світ перебудовується, швидко складається в якісь інший різнокольоровий пазл і можна подивитися на своє життя з іншого боку.

І я не знаю, як італійська, німецька, не дуже добре ще знаю як англійська, а українська робить із вашою підсвідомістю дуже цікаві речі. Дійсно, стаєш спокійнішою, розважливішою, щасливішою...

Я знаю, що скоріш за усе моя родина розмовлятиме завжди російською, і я буду з нею розмовляти російською. Бо це моя рідна мова. А з україномовними друзями – українською. І куди б не занесла доля, обов'язково навчу українській своїх дітей.

Сьогодні День нашої мови. Ми не дуже сприймаємо це за велике свято, як колись не сприймали за нього і День Незалежності – тому що Незалежність нам порівняно легко дісталася. 

Дуже хотілося б, щоб День української мови став святом не тоді, коли нам і її доведеться захищати, рятувати, як от зараз Незалежність.