Життя

Від побиття до агресивної нації: Чому ніколи не можна бити дітей

Жінка, що гуляє з двома дівчатками на дитячому майданчику, починає кричати на них та тягати за волосся. Не витримавши це спостерігати, молода пара втручається в ситуацію та наштовхується на ще більшу агресію жінки до дітей та впевненість, що чинить правильно, інакше "вони просто не слухаються"

10 вересня 2016, 14:00

Від побиття до агресивної нації: Чому ніколи не можна бити дітей

Відтак – виклик поліції. Виявляється, ця жінка – няня. Приїздять батьки, забирають дітей. Швидше за все, вона в них більше не працюватиме.

Ця історія облетіла мережу Інтернет  днями. Але вона далеко не перша. І точно не остання, якщо одні члени суспільства будуть впевнені, що насильство – це нормально, а інші – мовчатимуть та тим самим заохочуватимуть безкінечне продовження агресії.

Але справді, чому не можна бити дітей? Про що говорить насилля і чим його замінити? Чи варто на нього реагувати і в якій формі? Як його спинити, а не приховати? Особливо, якщо це стосується батьків дітей, яких навряд чи можна звільнити, наче няню.

Відповіді на ці питання шукаємо у світовій практиці та наукових дослідженнях.

Законодавчі та суспільні зміни на захисті дітей. Конвенція ООН про права дитини, яку Україна ратифікувала в 1991 році, декларує захист дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи або зловживання. Натомість дитина має право на повагу до свої гідності. Також Дитячий фонд ООН, ЮНІСЕФ чітко пише – і це підтверджують практикуючі психологи – що застосування сили до дитини не є ефективним методом виховання. А є зловживанням батьками своїм становищем. Більше того, агресія провокує агресію.

Дехто визнає – так, можливо, фізичне покарання допомагає швидко начебто вирішити проблему залякуванням, вдарив – та й замовкла дитина, вилив на неї свої негативні емоції – і полегшало. Але в довгостроковій перспективі це завжди програш – і для дитини, і для батьків, і для цілого суспільства.

Цікаво, що в далекому 1979 році Швеція стала першою країною, де на законодавчому рівні було заборонено фізично карати дітей будь-де (і в школі, і вдома). Приймали цей закон з великим опором шведського суспільства, де батьки традиційно били дітей і були впевнені, що без фізичного покарання ті ростимуть неконтрольованими злочинцями. Але зрештою, виявилось, що рівень злочинів серед підлітків, навпаки, значно впав. Правда, це відбулось не відразу, і не завдяки одному тільки закону. Суспільні зміни зайняли цілі десятиліття, і підхід до них був досить системним – держава доносила людям інформацію щодо альтернативних несилових методів виховання, з допомогою масштабних освітніх програм, безкоштовних брошур для кожної родини з дітьми, та навіть друкованих нагадувань на пакетах молока. І люди поступово змінились, переконавшись, що альтернатива агресії завжди є, і вона більш ефективна.

Щодо України, то тут право дитини на захист від усіх форм насильства (зокрема, фізичного та психологічного) забезпечує Конституція та окремий Закон "Про охорону дитинства", прийнятий в 2001 році. Чи виконується цей закон? Дуже сумнівно. Хіба що на рівні покарання батьків за вже вчинені тяжкі злочини. Про запобігання зі сторони держави таким злочинам взагалі не йдеться – ніяких масштабних освітніх програм про альтернативні методи несилового виховання, жодних дискусій про це на державному рівні. Але більше того, мовчить і саме суспільство, чим толерує продовження насильства над дітьми, яке в нашій країні було нормою протягом століть, і закладено в мозок кожної людини, яку били в дитинстві. Агресор або рідко, або взагалі не зустрічає опору зі сторони, тож про який сором за скоєне може йти мова? Він тільки впевнюється, що чинить правильно. Але змінити такий стан справ – у силі кожного. Просто не пройти повз. Звернути увагу. Говорити. Діяти. Бо це в інтересах усіх – побудувати суспільство, де справді поважають гідність людини, незалежно від її віку.

Від побитої дитини – до агресивного суспільства.

Від побиття до агресивної нації: Чому ніколи не можна бити дітей - фото 1

Адекватне суспільство будується на кожному окремому прикладі. На захисті кожної дитини, яку хочуть вдарити. Адже в цей момент вона отримує від кривдника хибну поведінкову модель, що саме в насильницький спосіб вирішується будь-який конфлікт чи проблема, а потім переносить цю модель на стосунки з іншими людьми.

Наприклад, за даними американського університету Тулейн – кожна друга(!) дитина, яку били батьки (навіть злегка) – проявляє фізичну агресію стосовно однолітків чи менших дітей. А це – шлях до суспільства, де людина людині – вовк, і де жити небезпечно усім.

Окрім засвоєння поведінки агресора та перенесення її на ціле суспільство, для дитини є ще й величезний ризик засвоїти поведінку жертви, коли її б’ють або принижують. Адже батьки задають певну "норму" - що сильний має право підкорити слабшого. І дитина впевнюється, що з нею так можна (в сім’ї, в школі, в державі). Роками звикає не чинити опір, не казати "ні" - бо як тут скажеш, якщо агресор більший за тебе, важчий і сильніший, бо дорослий? А також "любить тебе" і "хоче тобі добра". Відтак, така дитина не має навичок себе захищати в разі небезпеки у дорослому житті, чи взагалі протистояти будь-якій несправедливості. Наслідки цього ми можемо бачити в Україні, де суспільство тільки вчиться захищати (і таки захищає) свій вибір, цінності та ідентичність, а не приймає нав’язане кимось силою.

Саме тому питання про неприпустимість фізичного покарання дітей є питанням суспільної ваги. Воно впливає на психічне здоров’я та рівень злочинності цілої нації, а також взаємоповагу громадян. Що вже й казати про кожну окрему дитину, для якої окрім психологічної травми є ще й ризики погіршання інтелекту (тест Векслера показує зменшення сірої речовини в мозку дитини, яку б’ють) та фізичного здоров'я (бо, наприклад, навіть маленьке прикладання сили у вигляді ляскання по сідницях в якийсь момент припиняє діяти, і батькам легше перейти до все більшого насильства).

Агресія як крик про допомогу

Від побиття до агресивної нації: Чому ніколи не можна бити дітей - фото 2

Окрім негативних наслідків для дитини, не варто забувати, що й для батьків агресивний метод виховання своїх нащадків – не є ефективним. Адже окрім зіпсованих стосунків з власними дітьми (особливо це проявляється в підлітковому віці), агресія ніяк не вирішує ті проблеми дорослого, які ховаються за бажанням побити дитину. А ховаються там досить несподівані речі: страх, сором, перевтома, розчарування від несправджених очікувань, непроговорені образи, нестача аргументів або взагалі невміння переконати несиловими методами, безсилля та ілюзія, що інакше змінити поведінку дитини неможливо, навіть бажання помсти власній дитині, роздратування від обмеженості часу чи простору, зрештою власна нереалізованість або глибинне незадоволення своїм життям чи батьківством. Як це не парадоксально, але за словами психолога Юлії Присяжнюк – агресію до своєї дитини може несподівано проявити навіть та мама, яка занадто присвячує їй своє життя і забуває про усі власні базові потреби (вчасна їжа, сон, відпочинок та інші), що вже й казати про реалізацію себе як особистості.

Але варто пам’ятати, що агресія не вирішує усіх цих проблем, вона – лише звичний спосіб виливу різних негативних емоцій, підкріплений архаїчною традицією виховання силою. А це - неефективний та небезпечний для дитини спосіб. Хоча навіть негативні емоції є нормальними для людської психіки, природними і мають право на існування, питання лише – в їхньому адекватному вираженні та вирішенні. І альтернативи є. В Австралії, наприклад, система охорони здоров’я радить і забезпечує кожній молодій мамі можливість безкоштовно відвідувати групу підтримки, навіть якщо жінка не відчуває гострих проблем – поділитися емоціями, назвати їх для себе, визначити справжні причини цих емоцій, почути про схожий досвід, отримати підтримку та рецепти як діяти, щоб це було безпечно й корисно для дитини та мами. В Україні такі психологічні групи тільки набувають популярності, але вони теж є. Плюс можливі індивідуальні зустрічі з психотерапевтом, якщо батькам важко впоратися зі стресом. Що завгодно, щоб вирішити проблему, а не поглибити її, приховавши за агресією.

Альтернатива насильству 

Від побиття до агресивної нації: Чому ніколи не можна бити дітей - фото 3

Вона є завжди. Замість примусу – діалог та співпраця. Замість ультиматумів – надання альтернативи: "Перебігати вулицю не можна. А ось на майданчику можеш бігати". Хоча такий спосіб часто потребує більше зусиль та фантазії (ніж просто усе заборонити й накричати), але в результаті зростає нетравмована особистість, якій не потрібно буде потім все життя розгрібати купу психологічних травм та комплексів неповноцінності.

Не потрібно принижувати й бити, якою б критичною ситуація не була. Діти чудово розуміють спокійний, впевнений та авторитетний тон батьків, з тими аргументами, які вони можуть осмислити у своєму віці. Більше того, вони чудово закріплюють адекватні шаблони поведінки, якщо їх хвалити в ті моменти, коли вони поводяться гарно. А не кричати тоді, коли не слухаються. Нагорода у вигляді похвали за хорошу поведінку спрацьовує краще, ніж агресія за погану, бо діє як той метод "зеленої ручки", коли підкреслюють не помилки, а здобутки.
Також, навіть якщо фізична агресія дорослого пов’язана зі страхом за життя чи здоров’я своєї дитини (яка, наприклад, вибігла на дорогу) – все одно завжди є альтернативні форми вираження цього страху. Наприклад, можна щиро сказати про свої емоції. "Мені дуже, дуже було страшно за твоє життя, чуєш?!"

Дитина справді почує. Їй важливі емоції батьків. Їй важливий прояв того, що вона їм не байдужа. І досить часто ризиковані дії, непослух – це перевірка відповіді саме на це питання: "Я тобі справді важлива?". Не бійтеся сказати, що так і є. Це не буде проявом слабкості. Це буде проявом любові, а вона – дуже потужна штука.

Як реагувати на агресію?

Звісно, все залежить від ситуації. Але головне – реагувати необхідно. Якщо агресор справді загрожує здоров’ю чи життю дитини, можна викликати поліцію, чи повідомити, що вже зробили це (навіть якщо ще ні) – це може заспокоїти нападника. Почати відеозйомку чи пригрозити цим, діставши телефон. Просто зробити зауваження, щоб хоча б та людина засумнівалася в правильності своїх дій, а дитина відчула хоч якусь захищеність. Звісно, такий крок, як звертання до каральних інституцій – це швидше боротьба з симптомами, ніж зі справжніми причинами агресивної поведінки. Тому так важливо, щоб ця суспільна ініціатива була підхоплена державою, і батьки отримували адекватну інформацію та підтримку з різних джерел. Але для початку, те що в силі кожного – це хоча б змусити агресора засумніватися в адекватності своїх дій. Підказати, що принижувати чи бити дитину – це ненормально. З нею так не можна! Ні з ким так не можна! Бити сильно чи слабо – ніяк! Нехай це стане новою нормою нашого цивілізованого суспільства – домовлятися та поважати іншого, хай скільки йому років.
Різка реакція на агресію не є єдино можливим способом нагадати про цю нову норму. Можна підібрати навіть слова підтримки мамі, яка не може впоратися зі своїми почуттями. Чи звести все на жарт, якщо ситуація не небезпечна. Головне – хоч якась реакція і озвучування нової норми адекватного ставлення до дітей. "Дівчинко, ніхто не має права тебе бити". "Не переживайте, всі дітки часом вередують, і так хочеться відпочити від усього!". "Оце спортсменка у вас росте, прямо заздрю!". У вас є інші варіанти? Пропонуйте. Приготуйте фрази, які могли би застосувати на майбутнє. Захистіть дитину.

Суспільний тиск як проблема або рішення.

Секрет в тому, що саме суспільство може як допомогти мамі впоратися з агресивною поведінкою, так і спровокувати її. Особливо це спрацьовує в публічних місцях, де в нашій країні автоматично вмикається підсвідома настанова усім батькам – що всі дітки мають поводитися слухняно і дуже тихесенько, особливо на людях. І якщо вони раптом так не поводяться, то дорослому стає дуже соромно ("Що скажуть люди? Що я погана мама?"). Тому вмикається найпростіший і найшвидший (а часом і просто звичний) метод стишити дітей – агресія та залякування. Але якщо громадська думка буде дозволяти дітям бути дітьми (пам’ятаєте себе в їхньому віці? Які дорослі видавалися поооооовільними?),тоді батькам не буде потреби зупиняти дитячу допитливість та активність. Українцям потрібна нова норма ставлення не лише до агресії дорослих, а й нова норма ставлення до пустощів дітей. І її теж варто озвучувати. Говорити, підтримувати – не лише дітей, а й батьків. "Не переживайте, всі дітки – активні, мої теж не сидять на місці – досліджують світ!". Дитячий непослух не свідчить про те, що Ви погані батьки. Дитяча активність, і навіть вередливість – це нормально, адже діти тільки вчаться у дорослих як поводитися. Тож нехай вони переймають модель не взаємоприниження, а взаємоповаги.

Тому давайте говорити. Не проходити повз. Шукати рецепти разом. І робити маленькі кроки. Бо саме з них починаються величезні зміни – створення такої спільноти людей, де кожен поважає гідність іншого, незалежно від віку.

Більше новин про події в Україні та світі читайте на Depo.Життя

Loading...
Loading...