ТОП-22 київських одкровень Світлани Алексієвич

Depo.ua зібрав найбільш резонансні та яскраві висловлювання білоруської письменниці з її творчої зустрічі з киянами.

ПРО РОСІЮ І ПУТІНА

"Половина росіян кажуть, що я їхня, а половина вважає мене русофобкою та бандерівкою. Особливо після того, як я розповіла, що мене врятувала настоятелька монастиря в Івано-Франківську. Тоді мені було менше року. Батько служив у військовій частині, а радянським офіцерам нічого не продавали. Я хворіла через голод. Батько прийшов до настоятельки монастиря, сказав їй: "Так, я ворог, але у мене помирає дитина. А ви ж все-таки слуги Бога. Ви ж не можете дозволити, щоб дитина померла, чиєю б вона не була?!". Жінка відповіла не одразу. Обирати між добром і злом не завжди легко навіть для людини, яка служить небу. Але потім вона сказала: "Щоб ми тебе більше тут не бачили, а дружина хай приходить. Буде отримувати літр козячого молока". Після того, як я це розповіла, стала для росіян бандерівкою"

"Зараз на Росії повний абзац. Стала можлива ця повільна, але чітка робота з повернення навіть не до СРСР, а до царської імперії. І от всі кажуть "Путін, Путін", а справа не в Путіні. Справа в колективному Путіні. Це бажання мільйонів - мільйонів ображених, принижених, обділених житям. І вони сфокусувалися на цій особистості, яка вловила, чого вони хочуть. Дарма, що холодильник порожній, боятися не треба, ми великі (…) Росія – заручник того, що їй потрібні надідеї, надцінності. Раніше – світова революція. Тепер – руській мір"

"Ми не відрефлексували минуле. Коли я жила в Німеччині, відчувала, як там кожного дня йде рефлексія минулого – як там про це говорять, як про це розмірковують. Нічого подібного на Росії не відбулося. А це ж не робота одного дня. Має бути робота у школах, культурі в цілому. І якщо цього не робити, все повертається назад "

"На зустрічі у Польщі виступає одна дівчина і каже: "Знаєте, я дуже вдячна вам за книгу "У війни не жіноче обличчя", тому що мої батьки, бабусі і дідусі вчили мене, що росіяни – якісь монстри, а коли читала вашу книгу, зрозуміла, що це – такий саме народ як і ми". Коли в тоталітарному суспільстві людиною заволодіває ідея, людина стає частиною системи, її можна обманути. І все починає залежати від того, що проповідує пастир. З точки зору історії всі ми виглядаємо вельми непривабливо".

ПРО КРИМ І ДОНБАС

"Коли була перша прес-конференція, третє питання було від українського кореспондента. Він запитав, як я ставлюся до Криму. Я сказала, що вважаю це окупацією, анексією, політичним розбоєм. Результатом стало те, що я не отримала телеграму від Медведєва, яка вже була готова"

"Те, що відбувається зараз, інакше як війною не назвеш. Війною, яка не так скоро закінчиться, і може бути всяке. Скільки я спілкувалася з білорусами, більшість на вашому боці. Але у нас багато оселилося росіян, і в них різні настрої. Якось сиділа в черзі до стоматолога. Заходить чоловік: "Все, Крим взяли, тепер Одеса і Харків – ці міста Катерина подарувала по сексуальній примсі". Я відповідаю: "А чого це ви так вирішили? Чому тоді Меркель не забрати, наприклад, Калінінград?". Побачивши таку відсіч, замовкнув. Черга не підтримала ані його, ані мене. Білоруси дуже обережні"

ПРО РОСІЙСЬКІ ЗМІ

"Бійтеся робити свою роботу так, як це робить російське телебачення. Обманювати людей, обслуговувати нинішню владу – це злочин. Треба працювати на вічні цінності і писати так, як є у житті. Коли я написала "У війни не жіноче обличчя", два роки книгу не друкували. Казали, що вона не вміщається в канон, що війна надто страшна, і ніхто не піде воювати. Мовляв, це не наш підхід до речей. Але для мене це не важливо. Все одно треба працювати чесно, писати, як воно в житті. І примножувати добро, а не ненависть. Ненависть нас точно не врятує"

"Я питала у одного російського журналіста: якщо навіть ворог проявляє серце, чому не можна про це сказати?"

"Російське телебачення розкачало людей – вся ця жахлива пропаганда з розіп’ятими хлопчиками і зґвалтованими дівчатками. Я сама дивуюсь, звідки така ненависть? Але я думаю, це минуще. От навіть німці – що вони зробили на нашій землі… А коли вели їх полоненими, мені українські і білоруські родичі розповідали, якщо в домі було дві картоплі, одну могли дати доходязі-німцю. Людське серце влаштоване складніше, ніж телевізор, і в цьому вся надія"

ПРО ХОРОШИХ КОМУНІСТІВ

"Мій батько в 19 років пішов на фронт з факультету журналістики, в 20 років вступив в комуністи, коли були найстрашніші бої. До кінця життя він був комуністом, а я з ним сперечалася. Коли я повернулася з Афганістану, сказала йому: "Тато, ви вбивці". У батька не було аргументів, він просто заплакав. Я більше ніколи з ним так жорстко не говорила, тому що я знала, що мій батько хороша людина. І коли я працювала в районній газеті, я зустрічала хороших людей навіть серед секретарів райкому. До них треба ставитися як до трагічних фігур. Ідея, яка здавалася красивою, заволоділа навіть сильними особистостями"

"Я не кажу, що соціалізм – це добре, природа людини інакша. Особливо соціалізм, який будували після феодалізму Царської Росії – це була бідна країна, де лише починав жеврітися капіталізм. Леніна попереджували, що він заведе країну у прірву, і це виявилося правдою"

"Абсолютно вільною від радянського я стала в Афганістані. Села обробляв російський "Град". Земля перетворювалася на переоране поле. От, ми заходимо в госпіталь в Кабулі. Там літні люди, жінки та діти. У мене повний оберемок ведмедиків. Сидить дівчинка з дитиною на руках. Я даю хлопчика ведмедика, а він бере зубами. Питаю "А чому зубами?". Ця маленька дівчинка у ярості зриває ковдру, а він без рук. І така спека, і весь цей жах, і я просто втрачаю свідомість від всього цього"

ПРО ЧОРНОБИЛЬ

"Чорнобильська катастрофа – подія космічного масштабу. Люди вперше усвідомили, що можуть самі себе знищити. Вони йдуть шляхом, який веде до саморуйнування. Тоді збіглися дві катастрофи – соціальна і космічна. Соціальна людям ближче – все розпалося, треба було думати, де жити, як годувати дітей. Космічна ж залишилась незрозумілою. Чомусь ми вирішили, що з природою треба говорити з позиції сили... І це питання так і залишилося відкритим через патріархальність наших культур і те, що ми надто зайняті своїми соціальними потрясіннями"

"Білоруси – заручники Чорнобиля. Говорити про трагедію у нас особливо не можна. Атомні організації заборонені. Навіть батькам хворих дітей не дають об’єднуватися. Росія почала будувати у нас атомну станцію на кордоні з Литвою. Литва протестує, але хто у нас слухає протести Литви…"

"Я отримала премії, на ці гроші купила книги і ввезла їх в країну. Волонтери роздали книги людям. Старалися роздати ці книги вчителям, щоб вони читали дітям. Але волонтери не можуть змінити ситуацію, це повинна робити держава. А Лукашенко полетить кудись на вертольоті, якщо на зараженій землі живуть люди… Каже: "Ну що ви лопатою копаєте, я вам трактор подарую". В нашому житті надзвичайно багато абсурду"

ПРО БІЛОРУСЬ І ЛУКАШЕНКО

"Лукашенку було дуже складно зробити вигляд, що мене немає (після вручення Нобелівської премії - ред.) Я думаю, справа тут не тільки в моєму опозиціонерстві. Він у нас такий нарцис, він повинен бути один (в центрі уваги - ред.) - такий високий чоловік. Дуже смішно, що такі великі чоловіки настільки ніжні"

"Білоруси співчувають українцям. У них немає генетичного виклику великого народу. У великого народу багато спокус. Через росіяни думають, що вони великі, а значить, сильні. У них багато ракет, значить, велика країна. Ось така підміна відбувається"

ПРО ЩАСТЯ І РОБОТУ НАД КНИГАМИ

"Я пишу свої книги дуже довго – я їх вислуховую і записую. Коли я приходжу до людини, це менше всього схоже на інтерв’ю. Я приходжу, щоб поговорити про життя. Я приходжу до неї як друг. І мені не заважає те, що я вся в якихось регаліях… "

"Про війну вже писати не можу – захисний шар вичерпаний. Я вже не можу як колись їхати на фронт, бачити вбитих, заходити у шпиталі, дивитися на людей без рук і ніг. Я ж теж людина, дух духом, але ж ще є біологія. У мене будь-яка несправедливість викликає сльози. А коли ти плачеш, писати не можеш"

"Дуже важко говорити з людьми про щастя. У нас немає культури щастя, є культура страждання. Про перші миті кохання люди ще можуть розповісти, далі – складніше. Але щастя – це теж довгий шлях, палац з багатьма приміщеннями"

ПРО НОБЕЛІВСЬКУ ПРЕМІЮ

"Про премію мова йшла вже багато років і я старалася про неї не думати. Коли мені подзвонили, я спокійно прасувала. Коли я зрозуміла, що мене вітають, сказала "Фантастика". І це слово потрапила у всі заголовки світових ЗМІ"

ПРО НАДІЮ САВЧЕНКО

"Побачила маму Наді Савченко, і її обличчя нагадало мені про рідну бабусю. Оця тиха доброта, готовність нести свій хрест, незламність. У таких людей, напевно, і виходять хороші діти. Такі сильні жінки, як Надя"

Фото: Олександр Хоменко / depo.ua