Танго і війна: Про танці з протезом, рятівні обійми і згубну втіху

На службі в АТО боєць Олексій Гавриcь організував школу танго для побратимів. А повернувшись до мирного життя, запросив військових продовжити заняття

Ольга Черниш
Перша заступниця головного редактора
Танго і війна: Про танці з протезом, рят…

Оголошення Гаврися зібрало понад 1200 репостів у Facebook, що не дивно – адже хлопець пропонував бійцям вчитися танцювати абсолютно безкоштовно. Наразі його школа Aliento Del Tango – одна з найпопулярніших у Києві, у групах займається по 20-30 людей, а кількість хлопців і дівчат приблизно однакова.

У Міжнародний день танго Гаврись розповів Depo.ua про танго на війні, розвиток власного проекту і перше розчарування.

- Олексію, багато бійців відгукнулося і прийшло на заняття?

- В перший набір прийшло два бійці, і один залишився. В другий ситуація повторилася. У мене була чітка стабільність (посміхається). Потім прийшло ще чотири бійці. Наразі троє хлопців займається в молодшій і двоє – в старшій групі. Я здивувався, адже зацікавилося багато людей.  Навіть хвилювався, що мені доведеться орендувати більший зал.

- Читала, що у вас займався навіть один хлопець з протезом…

- Так, ми займалися. Але наші зайняття тривали не дуже довго.  Та це можна зрозуміти: в нього от-от весілля, тож, мабуть, не до танго. Шкода, що зараз він не займається, адже у нас виходило непогано.  

- Виходить, танцювати з протезом – це реально…

- Звісно, таким людям навчитися танцювати складніше, але це можливо. Готуючись до занять з тим хлопцем, я передивився багато відео, у яких люди з протезами танцюють і сальсу, і гопак.

- Кажуть, танці можуть повернути до життя навіть після глибокої психологічної травми…

- У танго дуже великі можливості. В аргентинському танго немає завчених рухів – чоловік веде жінку, а вона намагається відчувати, слухати партнера. Щоб комфортно повести дівчину, треба перед усім пізнати своє тіло. Зрозуміти, як дії твого тіла впливають на партнера. Танго – це усвідомлена, більш просунута йога. На наших уроках зустрічаються люди, танцюють разом. Обіймаються, адже в танго обійми – це найважливіше. Коли тебе міцно обіймає дівчина, ти розумієш, що комусь небайдужий. І  це дуже потрібне відчуття для наших бійців. Це відчуття уваги і небайдужості.

- Хтось з бійців говорив, що танго допомогло йому змінити життя?

- Так, є чоловік, з яким у нас дуже довірливі стосунки. Він багато працює, мало висипається, купа речей у нього в житті не складається. Але він каже, що танго - це те, що повертає йому бажання жити, чогось прагнути.

НА ЗАНЯТТЯХ ХЛОПЦІ ВІДПОЧИВАЛИ ВІД ЗАЛПІВ

- На фронті зразу надумали організувати уроки танго для бійців?

- В перші місяці про танго думав менше за все. Мені навіть не хотілося його слухати. Я ніби проживав інше життя, ніяк з танго не пов’язане. Відчував себе іншою людиною. Я не хотів змішувати своє тодішнє існування з моїм минулим – школою танго. Школу я залишив на партнерку і сказав – роби, як знаєш. Хочеш – закривай, хочеш – намагайся розвивати.

Танго і війна: Про танці з протезом, рятівні обійми і згубну втіху - фото 1

- Мабуть, з "минулим" прощатися було важко…

- Перед від’їздом багато метушні, тому обійшлося без великих емоцій і переживань. Разом зі штампом "мобілізований" з’явилася купа турбот – треба було знайти берці, інші мінімальні речі. Сьогодні збираюся, завтра відправка. Єдине, що встигнув – випити з друзями по келиху пива. А потім зібрався і поїхав. Ностальгію за танго не відчував. 

- А коли з’явилися перші думки про заняття?

- Ми були в районі Райгородки. На той момент я був кухарем – готував для взводу. У селі був клуб, де танцювали раніше. І я подумав, що добре було б тут займатися. Але село знаходилося за 10-15 кілометрів від лінії фронту, і моя задумка була надто небезпечною. Тож я подумав і відмовився.

А реалізував ідею пізніше, коли став замполітом. Ми стояли в Старобільську, в умовно безпечній зоні. Після лісів, кущів і інших ничок ми опинилися в цивілізованому місті з усіма можливостями. А оскільки частиною моєї роботи була організація дозвілля бійців, я запропонував заняття з танго. Це те, чим я міг поділитися з людьми – я викладач танго, я це вмію. Я домовився з місцевим Будинком культури і почав шукати партнерок.

-  Так, чоловікам з чоловіками танцювати було б не дуже комфортно

- Насправді це можливо. Адже танго так і починалося – серед демобілізованих аргентинських бійців. Чоловіки танцювали з чоловіками, щоб відпрацювати вміння і техніки перед тим, як взяти в руки жінку. Але я знав, якщо вчиню так само, на другий урок ніхто не прийде (Сміється). Тому треба було знайти дівчат.  Я обходив місцеві навчальні заклади – якраз туди переїхав Луганський інститут Шевченка. Домовився з ректоратом, пройшовся по лекціях, розповів, що у нас буде така програма, будемо вивчати аргентинське танго, розписав, яка  це чудова можливість… Але прийшла одна єдина дівчина – і те, лише один раз, бо заняття проводилися ввечері, а їй треба було дуже далеко добиратися.  Проект виявився під загрозою: з партнерок у нас були дві дівчини – парамедик і волонтер.

- Але все ж Вам пощастило…

- Так, я вдруге подався у Медичне училище, де одного разу мені відмовили. Поспілкувався вже з іншою людиною, і мені запропонували групу танцюючих дівчат. В них вже була певна підготовка, і їм було цікаво вчитися чомусь новому. Займалися теж у залі гуртожитку – якраз тоді нам заборонили залишати базу, якщо не їдемо на завдання. А гуртожиток знаходився через дорогу, і наш командир зробив виняток.

- Самі хлопці пішли займатися добровільно?

- Так, лише ті, хто хотіли. Я нікого не змушував, танцювати за наказом просто нереально. Хлопці мінялися – одні їхали на завдання, інші поверталися. На заняттях у них було розвантаження від постійних залпів, розривів артилерії.  Хлопців танцювали під приємну музику, обіймалися з дівчатами. Усі були задоволені. Казали: коли будемо на цивілці, обов’язково підемо до тебе в школу займатися. Але ніхто з них так і не прийшов, хоча деяких я запрошував особисто.

Звісно, мене засмучує те, що людям не цікаво. Багато хто з бійців витрачає весь час на те, щоб прогодувати себе і свої сім’ї, у багатьох з них немає можливості жити достойно. Хтось знаходить втіху в алкоголі, а хтось мобілізувався на контракт. Хоча, можливо, якщо прийти на урок, спробувати, вони б рахували години до вечора, коли можна потанцювати.

КОЛИ ГРАЮТЬ АМБІЦІЇ, ЦЕ ВЖЕ НЕ ТАНГО

- Вашій партнерці вдалося зберегти школу?

- Так, хоча більшість людей ми втратили. Дівчині без партнера викладати важко. Моя партнерка не знає чоловічу партію, тому довелося звертатися до інших тангерос. Київські викладачі приходили, допомагали, давали уроки і навіть не брали за це грошей. Просто просили віддати їхній заробіток нашому підрозділу. Так минуло 13 місяців. Добре, що у мене була ротація, я зміг приїхати поспілкуватися з учнями, провести кілька уроків, з’їздити на кілька днів на фестиваль у Львів. А після мого повернення ми стали її розвивати з новою силою.

Хоча танго – танець непростий, і багато людей починають займатися, а потім кидають, нам вдається зберегти більшість учнів. Люди відчувають, що у нас є, чому навчитися. Ще одна наша гордість – гендерний баланс. Зазвичай чоловіків катастрофічно не вистачає.

- Мрієте , щоб учні виграли українські, або міжнародні змагання?

-  Я вважаю, що змагання в танго недоречні. Танго створене для того, щоб чоловік і жінка танцювали один для одного, не звертаючи уваги, що їх хтось бачить. Коли ж пари починають змагатися,і  у них починають грати амбіції - це вже не танго, а спортивно-бальні танці. Так, в Буенос-Айречсі проходить чемпіонат світу з танго, а потім переможці їдуть з уроками по різних країнах, мені не подобається, коли папірець видається за головне досягнення. Звісно,якщо хтось з моїх учнів десь переможе, я скажу, що радий за нього. Але для мене найголовніше – не диплом, а повага в твоїй спільноті. Те, скільки учнів до тебе прийшло, і скільки партнерок чи партнерів хоче з тобою танцювати. 

Більше новин про події в Україні та світі на Depo.ua
 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme