Священик-реставратор про атмосферу маразму в «Софії Київській» та гриби у фондах

Чи так це, depo.ua дізнався у реставратора музею і священика Максима Стрихаря

Останнім часом «Софія Київська» - в центрі кадрового скандалу. За традицією, нова влада в країні ознаменувалася і зміною влади в музеї - міністр культури В'ячеслав Кириленко підписав указ про звільнення генерального директора комплексу Олени Сердюк. Однак на території «Софії» вітер змін не відчувається. У дворі музею майже безлюдно - хіба що жінка на повідку вигулює собаку.

«Собак у нас дві, ця - сердита, один раз навіть кусалася», - розповідає Максим Стрихар, показуючи шлях до майстерні. Максим усміхнений і доброзичливий, запевняє, що гостям радий.

У майстерні - стіл, два стільці, невелика шафа. Кімнатка дуже маленька - здається, вдвох у проході розминутися вже не вдасться. На столі - відтворені з осколків лампадка і стакан. Робоче місце реставратора освітлює невелика настільна лампа радянського зразка.

Стрихар охоче розповідає про ситуацію в музеї і, звичайно, про роботу - цікаву, але деколи дуже непросту.

ПРАЦЮЮЧИЙ СВЯЩЕНИК БЛИЖЧЕ ДО ЛЮДЕЙ

- Максим, священик і художник-реставратор... Що було спочатку?

- Спочатку я хотів вступати на історичний, але не склалося. Я в складі групи «Спадщина» разом з Гельсінської групою вийшов на пікет проти знесення пам'яток на Андріївському узвозі. Ми збирали підписи небайдужих киян, і наші прізвища опинилися у списках КДБ. Істфак вважався ж місцем, де готують не тільки археологів, але й партійних лідерів. Після третьої невдалої спроби туди вступити ректор вирішив сказати мені все як є. Мовляв, навіть не намагайся. Я пішов на геологію, почав працювати у варязьких печерах Лаври. Також трудився в національному реставраційному центрі. Паралельно був археологом і реставратором.

У 20 років свідомо прийшов до Бога. Спілкувався з ченцями, священнослужителями. Вісім років тому став священиком. А приблизно через рік почав працювати в «Софії».

- Хіба можна бути священиком і при цьому трудитися десь інде?

- В нашій єпархії (Харківсько-Полтавська єпархія української православної автокефальної церкви, - ред.) це дозволено. Єпископ вважає, що працюючий священик ближче до людей. У нього немає потреби збирати гроші у прихожан, навпаки, він сам може привносити кошти до приходу. В західних країнах у православних священиків це звичайна практика. Звичайно, є деякі незручності - наприклад, на свята бувають накладки. Але це відбувається не так часто.

- У чому полягає ваша робота?

-Я реставрую скло і кераміку. Пам'ятки з наших фондів, речі, які добувають під час розкопок. Ось ці речі (вказує на предмети на столі) з дуже рідкісного археологічного скла, створені в XI- XII столітті. Їх знайшли у минулому році, коли розкопали середньовічну церкву на території комплексу. Недавно їздив до наших колег з Литви - там зробили хімічний аналіз скла, підібрали адекватні методики роботи.

- Що значить «адекватні»? І хіба в Україні не розроблені свої?

- У нас прийнято користуватися методиками радянської школи. Вони значно шкідливі й для скла, й для організму реставратора. Адже подивіться, які тут умови. Під час роботи використовуються клей, кислоти - має бути витяжка, приміщення, де реставратор буде харчуватися. Там, де є хімія, приймати їжу не надто корисно.

Ось, наприклад, стакан. Структура скла збереглася лише частково, в основному - солі метала. А щоб кріпити солі, потрібні розчинники - ксилол або ацетон. Подихав цим півгодини - вже стан, як у наркомана. Витяжка ніби і коштує недорого, але, мабуть, це не в пріоритетах держави.

- Але до самих експонатів дбайливо ставляться?

- Експонати зберігаються в жахливих умовах. Наприклад, для скла потрібна вологість не вище 20% і стабільна температура без перепадів. У наших фондах датчиків, які регулюють температуру і вологість, немає в одній із вітрин. А проблеми є: включили батареї - і вологість збільшилася. Олена Сердюк говорила, мовляв «Софія» - музей номер один, і ми повинні цим пишатися. Але начебто і центральна пам'ятка, а до фондів руки не доходять. Там на одній полиці зберігаються відреставровані і не відреставровані речі, розмножуються гриби. Колекція розміщена в старих корпусах. На вікнах - дерев'яні рами, постійно дме. А я колись працював директором броварського музею, так там умови були кращі.

- У литовців по-іншому?

- Директор реставраційного центру Литви першим ділом знайшла гроші, посадила рестораторів в автобус і разом з ними об'їхала всі країни Європи. Перейняли досвід. У литовців умови роботи не надто хороші, але про експонати вони піклуються. Коли проводжали мене в Київ, поцікавилися: ви у нас побували, чогось навчилися, а у вас є, чим реставрувати? Я похитав головою. Мені подарували хімії на 200 євро. Я зніяковів, мовляв, а з чим самі працювати будете? Кажуть: нічого, докупимо. Вони знають, що ми з України, у нас війна, і сприймають це як спільну біду.

АТМОСФЕРА ЯК ПЕРЕД КІНЦЕМ СВІТУ

- Керівництво музею намагається вирішити проблему зберігання експонатів?

- Наскільки я знаю, є багато проектів реставрації будинків, але до реалізації руки не доходять. Раніше ми були у складі Міністерства регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ. Коли звільнили Куковальську (Неля Куковальська займала пост гендиректора «Софії Київської» до червня 2012, - ред.), Янукович передав нас у відомство Мінкультури. А Мінкультури такий заповідник не може потягнути - нема фінансів. Здається, звідси всі біди. Якщо ви придивитеся до фасадів будівель, з зовнішнього, туристичного боку все добре. Але варто зайти на територію - побачите безліч ділянок зі штукатуркою, яка обсипалась. У нас люблять робити «совдепівську» показуху.

- Напевно, при хорошому менеджменті музей і сам може заробити гроші на реставрацію...

- Я не директор, і мені складно сказати, скільки ми заробляємо. Але багато залежить від того, наскільки люди готові пробивати лобом міністерські стіни - незалежно від того, хто за ними.

У нас в архіві я знайшов листи репресованих співробітників музею, які працювали тут в 40-х роках, коли Київ окупували німці. У них було завдання зберегти пам'ятку - вони примудрилися навіть домовитися з фашистами. «Софію» не чіпали. Потім прийшов Сталін, і їх заслали до Сибіру. Так от у тому посланні місцевому керівництву людина пише: «На квартирі я залишив частину музейної колекції, заберіть її звідти, будь ласка, до заповідника». Навіть на засланні він думає про свою місію! Так от, все запрацює, коли в Україні відродиться та, стара школа.

- А хіба зараз школи в «Софії» немає?

- Сердюк навела багато молодих фахівців, але всі старі були звільнені - тобто, школа зникла. В ідеалі: приходить молодий спеціаліст, росте на одному місці, передає знання іншим, і ця спадкоємність дає плоди. Тут же колектив змінюється практично щодня. Я останнім часом навіть особливо не спілкуюся з колегами. Виходиш у двір - нові обличчя. Скоротили, перенаправили. Якісь всі перелякані, закриті від зовнішнього світу. Панує атмосфера невизначеності і маразму, як перед кінцем світу. Кожен думає лише про себе, боїться щось сказати своєму товаришеві, з яким раніше спілкувався вільно.

- Кераміку реставруєте ви один?

- Раніше нас було двоє, але торік колегу скоротили. А разом з ним - реставраторів графіки і тканини. Пам'ятаю, всіх викликали в підвали дирекції. Запускали по одному, як на допит. Було дуже смішно. Мовляв, розглянули вашу біографію, багато про вас знаємо. Реставратори, які працювали багато років, виявилися «непрофесіоналами». Скоротили 90%.

- І, нарешті, звільнили саму Сердюк... Як вважаєте, в претензіях Мінкульту є частка правди?

- Особисто мені судити складно. Тут була комісія, щось копала. Але, якщо є бажання накопати щось на людину, буде накопано.

РОЗКОПАЛИ ФУНДАМЕНТ, А ЩО РОБИТИ, НЕ ЗНАЮТЬ

- Минулої осені стіна, що завалилася, наробила чимало галасу. Як гадаєте, для інших, цінніших, історичних стін теж є загроза?

- Це треба питати у фахівців іншого профілю. Але ось що цікаво - коли впала стіна, був струс, і через це на місці розкопок відкрилася печера - підземний хід. Напевно, монастирський. Ми про це зняли невеликий фільм... Але колектив музею виявився не готовий до такого повороту. Добре, що знайшлися добровольці, які допомогли засипати, законсервувати печеру, щоб простояла хоча б зиму. Зараз треба брати десь гроші, щоб законсервувати нормально. По ідеї, має бути фонд, в якому є кошти на непередбачені ситуації. Але не в нашому випадку.

Та й розкопані фундаменти викликають безліч питань. Робити з них експонати, щоб приходили люди, дивилися, вивчали - досить дорого. І як бути, не знають.

Якщо у вас немає грошей, а пам'ятка лежить в землі - не чіпайте її поки. В Англії не копають кургани, поки вони поза небезпекою. Раптом держава вирішила прокладати поблизу канали, щоб зрошувати територію - з'явилася загроза, можна розкопувати. За цим принципом особисто мені здається, що археологічні розкопки в Софії зараз не на часі.

- Можна намагатися залучити волонтерів. Тоді все буде бюджетніше...

- Іноді намагаються. Хлопці працюють. Один прямо звідси пішов на фронт. Було дуже зворушливо. Прямо історія для голлівудського фільму.

- А щось забавне під час розкопок знаходити вдавалося?

- Торік копали на території Теплої Софії підлогу. Всередині приміщення зберіглася підлога сімнадцятого-дев'ятнадцятого століття. Виявилося, на тому місці була монастирська кухня. Вразило те, що поверхню цегляної підлоги вкривав двосантиметровий шар риб'ячого лушпиння і кісток. Люди чистили рибу на підлогу, а в кутку була ямка, в яку зливали нечистоти. А ще знайшли козацьку люльку. Напевно, хтось кинув курити і трубку кинув теж (посміхається).

ДО ВІЙНИ БОГ МЕНЕ ГОТУВАВ ЗАЗДАЛЕГІДЬ

- Софійська площа зовсім недалеко від Майдану. У революції брали участь?

- Заповідник працював. Хто хотів, виходив на революцію. Я спочатку ходив як фотограф - раніше в Лаврі займався цим професійно, у мене була своя студія. Потім, звичайно, молилися, допомагали хлопцям. Останні дні як священик підтримував поранених, ходив до лікарні. Тепер наш прихід (прихід Різдва Пресвятої Богородиці, - ред.) працює у військовому госпіталі.

- Останнім часом у наших співвітчизників змінилося ставлення до українського духовенства?

- Раніше я приходив в лікарню або на цвинтар, і людина запитувала: «Батюшка, а ви якого патріархату?», а я відповідав, що я з української автокефальної церкви, більшість вигукувала: «Ой, це ж не наша віра». Зараз все навпаки, людям важливо, щоб священик був не з московського патріархату. З ними спілкуватися, як правило, не хочуть. Хоча я не впевнений, що це правильно. Там теж працює багато хороших священиків, які з різних причин не хочуть йти в київський патріархат. Вони служать Богу, допомагають людям, допомагають АТО. Тому відразу ставити клеймо не варто - потрібно дивитися на конкретну людину. Священики теж люди зі своїми слабкостями, заслугами, недоліками.

- На службі присвячуєте багато часу темі війни?

- В нашій парафії є молитовні групи - нам передають імена поранених, за яких ми кожен день молимося. Зараз у списку понад 1000 осіб. У суботу збираємося везти речі для танкового батальйону. Відвеземо їх на передову і їдемо назад. Це буде наш перший досвід, в майбутньому плануємо робити це постійно.

Ще зараз почав розвиватися такий напрямок як військове капеланство. Можливо, зараз будемо підтримувати частину, яка базується на території Києва, а потім виїжджає в АТО. Прямо в госпіталі підійшов полковник, говорить: давайте будемо співпрацювати, приходьте в частину, хлопці будуть раді доброму слову. Знаєте, ми спілкуємося з хлопцями в госпіталі - їм дійсно не вистачає священиків.

Адже на війні всі стають віруючими - моляться як уміють. Ніхто не хоче загинути від кулі - починають вірити у що завгодно. У такі моменти дуже добре, коли є священик, який елементарно підкаже, як звертатися до Бога, дасть молитовник.

У госпіталь приходять духівники різних конфесій, солдати стикаються з дилемою: а кому ж вірити? Чи не потраплять вони в якусь секту? І чи зможуть вони повірити, наприклад, мені, якщо раніше вірили якомусь чуваку в рясі, який приїжджав на великому джипі та вимагав у них в церкві гроші?

Але якщо вони будуть бачити священика на передовій, у них сформується другий образ. Людина з ними, не боїться куль, дійсно хоче допомогти.

- Напевно вам як священику було складно перебудуватися під умови воєнного часу. Адже зараз все набагато складніше.

- Мене Бог готував заздалегідь. Ще сім років тому ми почали опікуватися притулком. Там були діти вулиці - від трьох до вісімнадцяти років. І там треба було до кожної дитини підібрати свій підхід. Вирізали всю сім'ю, малюк залишився один - звичайно, йому безмежно важко. Або ж діти, які ночували на вулиці, постійно нюхали клей і у яких крім негативу в серці нічого не залишилося. Таку дитину складно змусити навіть читати літери. А переконати, що любов перемагає зло, ще складніше. Там навіть психологи мінялися кожні пару місяців - адже не кожному під силу щохвилини дивитися на дитяче горе.

З солдатами - схожа історія. У кожного свій світ, який необхідно зрозуміти і прийняти. А якщо стояти на позиції «я православний - тому я правий, а всі інші просто не доросли», діалогу не вийде.

 Фото: Ольга Камєнєва/depo.ua