Справжні солдати. Максим Мединський: Ми жили в свинарнику, але бігали там лише собаки

Depo.ua продовжує цикл публікацій про українських бійців, які активно ведуть сторінки в соцмережах, розкриваючи цікаві факти про воєнні реалії.

Максима Мединського мобілізували 2 серпня. Напередодні Дня незалежності він прибув до Миколаєва, до 79-ї окремої аеромобільної бригади. Там став заступником командира мінометної батареї 1-го батальйону - основної бойової одиниці бригади. А за тиждень Максим відправився в базовий табір АТО.

"Я давно для себе вирішив, що буду служити, коли почнеться війна. Я сам з військової сім'ї: і батько і мама служили у ВДВ. Звідти і моя любов до парашутного спорту. Тож здійснилась мрія дитинства", - коментує Мединський.

МИ ЗА КІЛЬКА ДНІВ ЗМІНИЛИ ДУМКУ МАРІУПОЛЬЦІВ

Хлопець зізнається, що спочатку у "Фейсбук" постив дуже рідко, але на прохання волонтерів почав писати частіше. У його сторінки - 485 френдів та 27 підписників.

"В мене і досі працює сильний внутрішній цензор. Думаю, після повернення з війни я буду писати значно більше, перебирати старі фото-відео, аналізувати і згадувати події ", - каже військовий.

Зараз на його сторінці - роздуми про життя, фото пейзажів, замальовки армійських буднів. Одна з недавніх публікацій - фото на тлі моря.

"Нещодавно вперше побачив Азовське море зблизька, а не на горизонті з колони", - підписав знімок Мединський.

61 "лайк" зібрав фоторепортаж про те, як українські військові спілкуються із місцевими мешканцями.

"Не знаю як там успіхи у столичних пропагандистів, а дєсантура з 79ки за пару днів довела мешканцям одного з сіл в АТО, що дітей ми не їмо, а прихід військових несе не війну, а порядок і безпеку", - прокоментував боєць.

За його словами, ставлення місцевих до української армії, справді змінюється дуже швидко.

"Коли я вперше заїхав у Краматорськ, він був напівмертвий і напівпорожній. Коли я виступав там, як представник бригади на День міста, я застав досить жваве свято, місцеві мешканці підходили з дітьми і просили: "Ви тільки не киньте нас тут". Таку саму історію побачили нещодавно під Маріуполем - мешканці місцевого села реально ховали дітей і обходили нас десятою дорогою. Там люди просто були пропитані російською пропагандою. Але нам вистачило кількох днів, щоб змінити їх думку", - пояснює Мединський.

А от у Пісках, за його словами, було інакше - там лишилися лише ті, кому нікуди їхати або ж люди, які вирішили не залишати домівки до останнього.

"Доводити хороші ми чи погані не було сенсу і часу. Ми просто жили і воювали поруч з цими людьми. Ми їх годували, лікували, вони приходили до нас по допомогу, коли гинув хтось з їх односельців. І вони ж звинувачували нас в тому, що по ним стріляють, бо ми тут", - каже військовий.

НАЙВАЖЧЕ - КОЛИ ТИ НЕ МОЖЕШ ДОПОМОГТИ

Саме у Пісках хлопець знаходився під час оборони Донецького аеропорту.

"Я мінометник, тож був на території, яка прилягає до злітної смуги. Ми прикривали бійців мінометним вогнем і були крайньою точкою на вході в аеропорт. Організовували в'їзд і виїзд наших колон, поставку продовольства і боєприпасів, зустрічали 200-х і 300-х. Найважчими, напевно, були моменти, коли ми не могли з тих чи інших причин допомогти друзям, які були в аеропорту, коли треба виводити 300-х, або витягати коробку, повну людей, яка зламалася посеред злітки, а у нас немає техніки: одні БТРи не їдуть, інші не стріляють...", - згадує Максим.

Хлопець зізнається, що не перестає дивуватися мужнім людям, з якими воює пліч-о-пліч.

"У нас був майор, заступник по роботі з особовим складом, він керував нашими бійцями, які першими зайшли у Донецький аеропорт. Коли відбулася ротація, залишився з новоприбулими, щоб передати набутий досвід. А наступного дня він загинув, по суті, рятуючи інших від можливих помилок. А ще мене не перестає дивувати наш комбат - легендарний Майк, єдиний повний лицар ордену Богдана Хмельницького... Щоразу, коли ми повертаємось з ротацій та перепочинків на війну, я із захопленням і неймовірною повагою дивлюсь в очі всім тим, хто їде туди не вперше", - акцентує Мединський.

БУДУТЬ СКАНДАЛИ, ВБИВСТВА, САМОГУБСТВА

У стрічці військового - кілька знімків з тилу. За словами Мединського, в Київ за останній рік він навідувався 5 чи 6 разів.

" Єдине на що вистачає часу - побачитися з рідними і друзями. Але мені з Києва все швидше хочеться втікати назад на війну. Коли звикаєш до реальних проблем - як вижити, що їсти-пити, коли ціною помилки, або невдалого збігу обставин є життя, коли люди говорять, що думають, важко сприймати мирне життя з його надуманими проблемами та людьми, які спостерігають за війною як за серіалом або грою", - зізнається хлопець.

Посттравматичний синдром він вважає серйозною проблемою, якою поки ніхто не займається.

"Буде багато скандалів, будуть бійки, вбивства, самогубства, суспільство з кожною демобілізацією буде наповнюватися посттравматичним синдромом. І єдині, хто наразі може і просто зобов'язані допомагати ветеранам цієї війни - це їхні родичі, близькі, друзі. Бо єдиний спосіб повернутися у мирне життя - поринути у роботу, сім'ю", - каже Мединський.

Хлопець не зізнається, що планує робити після повернення додому, але розповідає, що за своє життя змінив багато професій.

"Я працював журналістом, дизайнером, рекламщиком, прес-секретарем... на даному етапі життя я військовий. Старше покоління каже, що треба триматись за місце, я цієї думки не поділяю, люблю йти вперед", - акцентує хлопець.

ВІВЧАРКАМ У ВОДЯНОМУ ВИДІЛИЛИ ОКРЕМУ КІМНАТУ

У суворій воєнній реальності також буває вільний час. Інколи випадає можливість поспати, почитати новини, подивитись фільми або ж зіграти футбольний матч із мешканцями навколишніх сіл. А ще життя скрашують тварини - за словами Мединського, коти і собаки живуть з ними на всіх точках, як в тилу, так і на передовій.

"Друзі розповідали про кота, який мешкає на вишці у Донецькому аеропорту...В Пісках поруч з нами жили декоративні кролі, хом'ячки, польовки і морські свинки. Було таке, що ми жили в хаті у великих свинок - в свинарнику. Щоправда, господарів не було, бігали лише собаки. У Водяному ми жили в домі, де господар залишив пару вівчарок, яких ми годували і виділили окрему кімнату, бо це їх будинок...", - ділиться військовий.

Втім, на думку Мединського, для підтримки бойового духу зовнішні обставини та загальний фон - не головне.

"Найважливіше - це власна внутрішня мотивація. Я чув сотні різних мотивацій і впевнений, що лише кожний сам себе може переконати, що це його війна і у нього є за що боротися ", - акцентує хлопець.

Досьє depo.ua

Вік: 26 років

Найулюбленіші місця в Україні - рідний Болград, Київ, Одеса та Львів. Каже, що мріє знову погуляти нічними вулицями цих міст в компанії рідних людей.

Сімейний стан: не одружений

Строкову службу не служив - проходив військову кафедру під час навчання в Інституті журналістики КНУ імені Шевченка

Також читайте у рубриці "Справжні солдати": оператор Дмитро Двойченков хоче змінити уявлення про армію, інженера Вадима Вовка вразив пофігізм людей в зоні АТО, Віктор Коваленко викинув з церкви череп, і побратими перестали гинути.