Дикий СРСР: Як поліетилен прали до дір і носили замість клатчів

А от в СРСР поліетилен був справжнім фетишем, а випадкова дірка в пакеті – трагедією на весь день.

Depo.ua розпочинає цикл публікацій "Дикий СРСР" про різні аспекти життя в СРСР, за якими деякі маркетологи пропонують нам ностальгувати.

Один з таких аспектів – ставлення мешканців "страни совєтов" до звичайнісінького поліетилену.

Отже, ще у 1940-х роках у США почали запаковувати хліб у поліетилен. Хоча новинка спершу була рідкістю, особливо з нею не панькалися, використовували як належить – з'їли хліб, викинули целофан.

При цьому маразмами бавилися здебільшого рекламісти. Наприклад, у рекламі 50-х років у целофан пропонують запаковувати… дітей.

Втім, західному світу поліетиленові зручності припали до душі і дуже швидко поліетиленові пакети перекочували у буденність.

А от за залізною завісою, у далекому СРСР сталося інакше. Тут поліетилен з'явився лише у 1970-х і своїм пластиковим блиском вразив мешканців у саме серце.

Виявилося, світ не закінчується на штопаних-перештопаних чеських авоськах, є і інший бік реальності – чистий, прозорий і мерехтливий. А ще – різнокольоровий і радісний, з різними закордонними написами, значення яких ти навіть не розумієш.

За пакетами шикувались у черги, купували їх в переходах у "спекулянтів", діставали у "друзів зі зв’язками". Інколи за один пакет непевного терміну дії викладали більше 10% своєї зарплати. Адже хто ходить з пакетом за 15 рублів і написом Peace, той дуже модний, крутий і взагалі, з таким треба дружити.

Якщо ж раптом закордонний презент потрапив тобі у руки в звичайній поліетиленовій упаковці, взяти і просто зірвати поліетилен могли лише найбільш черстві та нетямущі громадяни. Заведено ж було почаклувати над упаковкою годину-дві, аби таки винайти спосіб обережно її зняти і зберегти. В неї ж можна буде потім замотати вазу для коханої на день народження - можливо, целофану вона зрадіє навіть більше, ніж вазі. 

Таким чином звичайний поліетилен став не меншим фетишем, ніж "лабутени" чи iPhone зараз.

Над пакетом боялися навіть зайвий раз дмухнути - не те, що підстелити на лавку у парку, як це стало популярним вже через одне покоління. 

Якщо ж через необережність целофан таки задмухували, його  несли у ванну і намагалися дбайливо відмити. Звісно, найдорожчим милом чи порошком. 

Потім пакет розміщували поруч з усім одягом - на балконі. Таким чином досягали двох цілей - по-перше, пакет ставав знову сухим, хоч і м'ятим. По-друге, сусіди та й усі перехожі бачили, що у господарів балкону є пакет, а значить, люди тут живуть дуже круті. 

Звісно ж, "поранені" пакети ніхто викидати не поспішав - їх намагалися зашити нитками (в більшості випадків - невдало), заклеїти пластирем (скотч до певного часу теж був екзотикою), або ж причепити на дірку шмат тканини. 

Навіть якщо виходило неідеально, персічна радянська модниця махала рукою: мовляв, таки піду з ним, дірявим, на побачення, все одно крутіше, ніж банальна сумочка. А як надушити - буде іще крутіше.