Життя

Пограбовані Росією: 8 історій вимушених безхатьків про золото, тортури і каміння

20 червня відзначається Всесвітній день біженців. Українські вимушені переселенці зустрічають його згадками про рідний дім, який вже два роки не бачили

20 червня 2016, 10:00

Пограбовані Росією: 8 історій вимушених безхатьків про золото, тортури і каміння

фото: EPA

До Міжнародного дня біженця журналісти depo.ua дізнавалися, які улюблені речі вимушені переселенці з Криму та Донбасу забрали із собою та хто допоміг їм відчути себе в чужому місті як удома.

Зрозуміло, що тема може здатися несерйозною. Пам'ятаєте, в шкільних анкетах були питання: "яку книгу ти взяла би із собою на безлюдний острів?"

Але з іншого боку - книга, улюблена чашка, ковдра, вишита картинка це те, що вимушеному безхатьку допомагає відчути себе ніби вдома. Це зайвий багаж і місце, на яке можна було б покласти щось практичніше, але це речі на вагу золота, бо таких самих, навіть коли життя знову налагодиться, більше не знайдеш.

Для того, хто тепер бачить свій дім тільки на світлинах, це надзвичайно важливе відчуття. Бо як не можна жити, не відпустивши померлу людину, так неможна і обживатися на новому місці, якщо всі частини твого "я" залишилися за старою адресою.

Тому ми вирішили дізнатися, як вимушені переселенці наново створювали для себе дім і що їм в цьому допомагало

"НА ДЕНЬ ДЕПОРТАЦІЇЇ ПІДІБРАЛА КАМІНЬ. Я ПОВЕРНУ ЙОГО, КОЛИ ПОВЕРНУСЯ"

АЛЕКСІНА ДОРОГАНЬ

Пограбовані Росією: 5 історій вимушених безхатьків про золото, тортури і каміння - фото 1

Журналіст. До окупації Криму жила в Сімферополі. Виїхала в серпні 2014-го, наразі живе в Українці що на Київщині.

"Я метушилася квартирою в паніці і не могла зрозуміти, що куди запхати (бо не лізло нічого) причитала, як я без казанка поїду, в чому ж я буду тушкувати овочі і робити плов? І ще мені потрібна була моя джезве (кавоварка, - ред). Подруга сказала:

"Заспокойся і візьми свій казанок, тебе ж там зустрінуть. А ми до потягу допоможемо донести".

Магнітики всі свої забрала – ми, прощаючись із Коктебелем, купили там магніти картин Волошина, купили скільки могли. Я їх як дорогоцінність запаковувала. Це частина рідного за духом місця, мабуть найулюбленішого на всій земній кулі. Забрала камінь, який я підібрала 18 травня на вокзалі біля пам'ятного знака жертвам депортації і пообіцяла собі, що колись поверну його на могилу Волошина. Якщо її колись ще побачу…

Я взяла із собою невеликий кримськотатарський прапор – це частина моєї рідної землі, я не могла його не взяти. Син пішов із ним тут у перший клас, потім розповідав дітям, хто такі кримські татари і що таке депортація.

Дитячі книжки забрала всі, а свої залишила. Я залишила свої улюблені сухі букети, картину, вази, ліхтар…

Наша історія нетипова, тому що я половину дитинства тут в Українці у бабусі провела. Ми шукали квартиру в тому ж місті, що й бабуся. Я знайшла ріелтора, а вона вже сходила подивилася квартиру, записала малюка до школи. Коли ми приїхали, одразу ж відчули, що і квартирна хазяйка близька по духу.

Товаришуємо з нею і понині. І майже одразу ж прийшли і соціальні працівники, питали, раптом нам щось потрібно. За ці майже два роки багато що змінилося в житті. Померла бабуся. Але навколо - багато близьких. Дуже важливо і те, що поруч - багато кримчан. Частина кримської душі тепер - теж тут".

"ЗАБРАВ ІКОНУ.  ЦЕ ЄДИНЕ, ЩО ВІД МОГО ДОМУ ЛИШИЛОСЯ"

ОЛЕКСАНДР РЕТІВОВ

Пограбовані Росією: 5 історій вимушених безхатьків про золото, тортури і каміння - фото 2

Службовець. До початку війни на Донбасі жив у Станиці Луганській. Наразі живе в Києві.

"З будинку, а точніше того що від нього залишилося після прямого попадання снаряду, я забрав лише ікону, яка дивом вціліла під руїнами. Снаряд влетів в мій будинок 28.08.2014 року, коли я сам "відпочивав" в полоні у сепаратистів.

З першого серпня по друге вересня мене протримали в підвали Луганської ОДА, звідки я вийшов вже без половини здоров'я: поламані ребра, перебита нога, відбита голова... До кінця вересня валявся по лікарнях: спочатку у військовому госпіталі "Айдару" в Щасті, потім - в Старобільську. Коли ж приїхав додому після цього, побачив що дому в мене більше нема.

Мама переховувалася у сусідки, по секрету від проросійських сусідів.

Це вони на мене донесли. Я розгорнув кампанію в соцмережах проти "референдуму", ходив на проукраїнські мітинги, пояснював людям, чому не варто йти на "референдум" і мої пости збирали сотні лайків ...

З підвалу відпускати не хотіли. Там був Корнієвський Аркадій Юрійович, старший слідчий комендатури, він власне і вирішував долю всіх, хто туди потрапляв. Мені спочатку дали місяць, оскільки в вилучених комп'ютері і ноутбуці нічого крім проукраїнських картинок не знайшли. Однак по закінченню місяця Корнієвський почав кричати, що до цих пір натикається на мої пости і мене відпускати не можна. Але мій фізичний стан вказував на те, що я от-от віддам Богові душу, до того ж нога розпухла до розмірів слонячих яєць і не влазила у взуття. Лікарі з Луганської обласної сказали, що вони безсилі. Після цього мене нарешті викинули – вирішили, що вже не жилець.

Пограбовані Росією: 5 історій вимушених безхатьків про золото, тортури і каміння - фото 3

Перетнув лінію фронту кульгаючи по рейках. Далі по мені почав працювати міномет з 5-ї прохідної заводу ОР. Біля станції Веселенька цю картину побачили наші бійці, і вже контуженого мене після третьої міни, затягли в підвал. Коли стемніло-вивезли в Щастя в госпіталь "Айдару" ...

Там оклигав, спочатку поїхав у Харків, щоб відновити документи, потім був дуже сумний досвід виїзду в село в Одеській області. Часто стикаюся з тим, що люди, далекі від реалій переселенців, бачачи, як ми витрачаємо все, що заробили, на орендоване житло в столиці, питають, чому ви їдете в Київ, коли навколо так багато селищ із пустими будинками. І от в грудні 2014-го року, піддавшись такій спокусі, виїхав я в село Іванівка Одеської області, і вивіз туди свою маму з її подругою.

Виявилося, що пустих будинків там дійсно багато, але у всіх є господарі, і сільська рада не має на балансі жодного.

Вдалося знайти флігель з однієї кімнати і кухоньки, за 500 грн, плюс комунальні. Сума здавалося б не велика, але і її потрібно десь брати. Місцеві живуть з того, що працюють в Одесі де і проживають весь тиждень крім вихідних. Село Іванівка знаходиться за 80 км. від Одеси, маршрутка по бездоріжжю їде дві години на один кінець, і ціна відповідна. Соціальні виплати не дають, волонтерів там нема. Поки я метушився в пошуках підробітку, мама з подругою реально сиділи голодними.

Я виїхав до Харкова, де на "Станції Харків" за допомогою місцевих волонтерів отримував допомогу продуктами, потім з іншим волонтером тягли це на автовокзал, і водієм рейсового автобуса передавав це з закрутками і овочами з особистих запасів волонтера, на Одесу. Там інша дівчина-волонтер це отримувала і маршруткою передавала моїй мамі.

Мама плакала в трубку і говорила, що краще б її міною накрило в Станиці, ніж вислуховувати від господині флігелю: "Ну, ви ж самі цього хотіли, і раз у вас поки немає грошей, ви могли б почистити вуличну вбиральню ..." І в підсумку в середині січня повернулася в Станицю, де вирувала війна.

Потім я вже перебрався до Києва, знайшов роботу, забрав до себе маму. Зараз працюю адміністратором у видавництві, і подобово в охороні. Охороняю, за іронією, департамент житлового забезпечення".

"КАРТИНУ ПОДРУГИ - ЗАБУЛА! А ЦЕ ЄДИНА РІЧ, ЯКУ ХОТІЛА ВЗЯТИ ДЛЯ ДУШІ"

МАРІЯ ВЄТРОВА

Пограбовані Росією: 5 історій вимушених безхатьків про золото, тортури і каміння - фото 3

Поетеса і бард. До окупації Криму жила в Севастополі. Наразі мешкає в Хмельницькому.

Я вивезла все більш-менш цінне, синтезатор, гітари мої. Дуже шкодую, що не взяла картину моєї подруги – хотіла забрати, але збиралася похапцем, вночі, і забула. Це була єдина річ, яку я хотіла взяти для душі.

Відчувати себе як дома неможливо, хоча б тому, що дім я постійно вдосконалюю, вішаю полиці, дзеркала, продумую ергономіку, а в орендованому житлі нічого змінювати неможна. Тримаюся за думку, що одного разу в мне знову з'явиться свій дім.

Взагалі, я тепер живу із "це тимчасово", часто думаю, куди подіну речі, якими обросла, коли буду повертатися. Мій дім в Севастополі, після покупки і ремонту я прожила там тільки два місяці…

Переїжджати допомагали друзі, волонтери. Пастор моєї протестанської церкви надіслав мені частину речей поштою, тоді ще був доступ у мою квартиру (наразі замки в квартирі Марії змінили і вона не знає, що буде з її власним житлом, - ред). Тут люди допомагали, дали холодильник, подарували якісь меблі, а частину меблів я зробила (Марія захоплюється теслярством, - ред)

"НЕ ЗАБРАЛА СВОЇ КВІТИ, СПОДІВАЛАСЯ, ЩО ПОВЕРНУСЯ. ВОНИ, ВСІ 127 ГОРЩИКІВ, ПОСОХЛИ"

НАТАЛЯ ЧЕЛПАНОВА

Пограбовані Росією: 5 історій вимушених безхатьків про золото, тортури і каміння - фото 4

Юрист. До початку війни на Донбасі жила в Ясинуватій. Наразі живе в Києві

"Майже нічого не взяла, бо сподівалася повернутися. Я і зараз сподіваюся… Не забрала із собою кімнатні квіти. Всі загинули, всі 127 горщиків. Хоч і просила за ними доглядати.

Ні, я не відчуваю себе удома. Хіба ж орендована кімната може стати домом, якщо є місце, куди ти душу вклала?

З переїздом не допомагав ніхто, зверталася в держструктури, просила хоча б кімнату в гуртожитку, але… Проте знаєте, це на краще – завдяки байдужості чиновників ми стаємо сильніше".

"ЗАБРАЛИ ВИШИВАНКИ І ДИТЯЧЕ. В НАС НЕ БУЛО НАВІТЬ ВИДЕЛКИ"

ОКСАНА І СЕРГІЙ ВІКАРЧУКИ

Пограбовані Росією: 5 історій вимушених безхатьків про золото, тортури і каміння - фото 5

Менеджер і колишній держслужбовець, демобілізований боєць АТО. Після окупації Криму виїхали з Євпаторії до Києва

Оксана:

"Їдучи з Криму ми взяли з собою маленьку сумочку з речами, в основному дитячими і вишиванками. Найцінніше - двох дочок забрали. Ми їхали, щоб, так би мовити, розвідати обстановку, але після того як пройшли всі кордони, зрозуміли, що назад дороги нема. Небезпечно було повертатися"

Сергій:

"Я взяв відпустку, ми з дружиною зібрали сумку речей, взяли двох дочок, сіли в машину і тихенько поїхали. Ми всього з одного сумкою приїхали, тому що боялися, що на кордоні розпочнеться шмон і нас не випустять. Та й не вірилося, що в Києві зможемо закріпитися. А коли приїхали сюди, дізналися, що в Крим нам вже не можна. Роботи не було, житла не було: одночасно до Києва поїхали і студенти, і донецькі, і кримчанам, та ще з маленькими дітьми, ніхто здавати квартиру не хотів.

Заощадження танули, починало холоднішати, діти сиділи вдома, гроші закінчувалися, роботу я знайшов, але першу зарплату повинні були дати тільки через місяць, і я, чесно кажучи, нервував. Потім згадав, що мені якось пропонували зняти квартиру на Троєщині, і ми переїхали туди. А там - шафа, диван і все. Не було навіть посуду! Ми варили макарони в емальованому кошику і руками їх їли.

А одного разу я в групі переселенців на "Фейсбуці" прокоментував чиюсь скаргу на те, що в санаторії, де їх розселили, годують не дуже. Написав коментар, мовляв, хлопці, тут деяким і є нічим. Що почалося! Хто притягнув електрочайник, хто - праску, хтось - веделки, ложки, теплий одяг, вітаміни дітям. Дуже багато принесли кримчани, ті, що вже давно жили в Києві. Я не знаю, як би ми без цих добрих людей до зарплати дотягнули…."

"ВЗЯЛА НЕЗАКІНЧЕНУ ВИШИВКУ, АЛЕ БІЛЬШЕ НЕЇ НЕ ТОРКАЛАСЯ"

ЮЛІЯ КОРДУБАЙЛО

Пограбовані Росією: 8 історій вимушених безхатьків про золото, тортури і каміння - фото 7

Журналіст. Через війну на Донбасі переїхала з Луганська до Києва

"Взяла фото мами в рамці, улюблені чашки і вишивання, до якого потім так і не торкалася. У новому будинку захотілося завести більше квітів і я їх скуповувала оптом у бабусь.

Вийшло трохи затишніше, але й через рік тимчасовий дім не став рідним домом. Тішуся думкою - це тому що я вважаю за краще не заводити зайвих речей, кочуючи по орендованим оселям"

"ЯК МОЖНА ПОЧУВАТИСЯ ВДОМА ТАМ, ДЕ ТО ТЕБЕ СТАВЛЯТЬСЯ З ПІДОЗРОЮ"

ОЛЕНА ФЛОРЕНСЬКА

Пограбовані Росією: 8 історій вимушених безхатьків про золото, тортури і каміння - фото 8

Журналіст. Через війну на Донбасі переїхала з Донецька до Черкас

"Якихось особливих речей ми не брали, бо думали, що їдемо на два тижні максимум. Пізніше нам привезли наш ноутбук, там були і фотки. Сказати, що вони допомагають нам почуватися затишніше не можу, від них більше туги...

Як можна почуватися вдома в орендованій квартирі, якщо до тебе ставляться з підозрою, хоч самі власники далеко не еліта суспільства? Неможна завести собаку чи кота, тому що власники проти. Багато хто навіть квітів не купує – а раптом доведеться знову переїжджати?"

"ПОЧУВАЄМОСЯ ЯК ВДОМА З ПЕРШИХ ДНІВ"

АНАСТАСІЯ ШКАЛА

Пограбовані Росією: 8 історій вимушених безхатьків про золото, тортури і каміння - фото 9

Журналіст. Через війну на Донбасі переїхала з Луганська до Києва

"Мені речей вистачило і без сувенірів! Телек я не змогла продати, тому забрала плазму - малому мультики крутити. Через два роки бабуся привезла мені вишиті нею ікони, тому що з'явилося місце для них в більшій квартирі.

Нам допомагали всі: хто словом, хто ділом, хто матеріально. Друзі, знайомі, тітоньки в приймальні і міськвно. Відчуваємо себе як вдома з перших днів. Їхали не на час, а назавжди".

Більше актуальних новин читайте на Depo.Життя

Loading...
Loading...