Життя

Хлопець із ДЦП про боротьбу зі Sport Life, відлюдництво і нетямущих благодійників

Історія із хворим на ДЦП львів’янином Остапом Стадником, якого не пустили тренуватися у Sport Life, днями набула великого резонансу

19 лютого 2016, 11:00

Хлопець із ДЦП про боротьбу зі Sport Life, відлюдництво і нетямущих благодійників

Хлопець вже другий раз намагається записатися до клубу, аби займатися плаванням у басейні, та вже другий раз чує відмову. Керівництво закладу наголошує: інвалідний візок не пройде через турнікет, а серед тренерів клубу немає людей з потрібною кваліфікацією. Пускати ж Остапа разом із супроводжуючою особою  не наважуються.

Під час підготовки сюжету на телеканалі Zik журналістам вдалося отримати офіційний коментар від Sport Life. Прес-секретар закладу запевнив, що впродовж року ситуацію виправлять.

Втім, сам Остап Стадник впевнений, що настільки довгий термін не виправданий, а керівництво просто чекає, що історію усі забудуть.

Стадник розповів depo.ua про боротьбу за права неповносправних людей, неготовність суспільства йти на зустріч, важкий старт у виші та заповітну мрію.

З НАС МОЖНА ОТРИМУВАТИ ПРИБУТОК

- Остапе, після виходу сюжету на телебаченні, клуб намагався з Вами зв’язатися?

- Дуже дивно, але Sport Life зі мною не зв’язувалися. Лише дали коментар телеканалу Zik. Сказали, що абонемент мені зможуть продати лише через рік. За цей час вони підготують спеціаліста, який зможе зі мною працювати.

Журналіст телеканалу зауважив, що мені такий спеціаліст непотрібен, достатньо супроводжуючої особи… Але таку людину в клубі бачити не хочуть – мовляв, вона навряд чи матиме потрібний сертифікат, тож вони переживатимуть за мою безпеку.

Відповідь здається просто маневром. Адже подібні проблеми можна вирішити, грубо кажучи, за місяць. Не проїжджає візочок через парапет? Просто переставте парапет. Тижня на це вистачить з головою. Ще треба зробити підйомник на другий поверх. Хоча басейн у клубі на першому, всі тренажери – на другому. Абонемент в басейн окремо купувати не можна, а заплативши за весь перелік послуг, хотілося б користуватися і тренажерами. Але місяця на підйомник вистачить.

Що ж до кваліфікованого інструктора… Навіщо когось вчити, якщо можна просто звернутися в Інститут фізичної культури? Там вистачає реабілітологів. Багато з них зараз працює з бійцями АТО, і керівництво клубу не може про це не знати. Словом, для мене все це дуже дивно. За рік може статися будь що. Я можу передумати, можу забути, знайти інший клуб.

Але дуже хочеться, щоб це дало певні результати. Моя мета не в тому, щоб стати популярним на "Фейсбуці". Хочеться, щоб в суспільстві зрозуміли: ми є люди, і з нас можна отримувати прибуток.

Хлопець із ДЦП про боротьбу зі Sport Life, відлюдництво і нетямущих благодійників - фото 1

- Напевно, отримали багато листів… Може, люди вже стикались з такою проблемою?

- Написав один з хлопець з Києва, який часто буває у Львові. Він теж на візку, спортсмен, тренується у стрільбі з луку. Він у Києві купив абонемент у Sport Life – теж не без скандалу. При розмові з ним вони допустили образливі речі, через які він вже думав подавати в суд. Вони не мали виходу, крім продати йому абонемент. Навіть переробили парапет, щоб він міг проїжджати.

Бачив його у Львові. Він спокійно заїжджає у клуб. Знімає одне колесо, потім миє колеса візка в душі, щоб біля басейну не було бруду. Не розумію, чому вони пропускають одну людину, а мені відмовляють? Наскільки мені пояснили, вони не хочуть масовості. Я не розумію, чому вони не хочуть заробляти додаткові кошти. І навіть якщо зробити знижку, просто подарувати абонемент – це буде чудовою іміджевою акцією. Канадійці розповідали мені, що в їхній країні є заклади, які самі пропонують неповносправним людям безкоштовно у них тренуватися. Адже це їхній рейтинг.

Я розумію, що нам до цього ще дуже далеко. Але цей клуб - не якась сільська установа. Дуже цікаво, чи знає його засновник, що роблять підлеглі. Проте це закрита інформація, яку вони так просто не дадуть.

- Я так розумію, добитися якоїсь інформації чи достукатися бодай до маленького керівництво у клубі взагалі важко…

- Коли журналісти попросили, щоб до них вийшов адміністратор, у клубі сказали, що не можуть назвати його ім'я і навіть те, чи є він на місці. Усі відповіді дають по телефону. Я передзвонив на той номер, з якого представник клубу спілкувався з журналістами. Виявилося, він уже поза зоною. Вони використовують його лише тоді, коли їм щось потрібно.

- Принаймні у клубі з Вами ввічливо спілкувалися?

- Був прикрий випадок. Як на мене, теж скандальний. Коли начальник охорони вийшов до нас на вулицю, він потиснув руки журналістам та операторам. А до мене і ще одного хлопчини на візочку навіть не підійшов.

Вже всередині клубу підходжу до нього, говорю: "Прошу пана, це я причина приїзду, а не журналісти, ви до мене повинні звертатися". Він тільки киває. Я продовжую: "То чому ви до мене не зверталися на вулиці?". Чоловік відказує: "Я привітався з усіма". А я і питаю: "А ви хоч знаєте, як мене звати?".

Тому чоловіку років 50. Завжди думав, що в такому віці людина встигає наїстися горя і пізнати добро. Не знаю, що в нього в душі. Коли ми їхали, сказав йому: "Я вам бажаю залишатися людиною, коли ви залишаєте свій робочий пост". Я розумію, що їх змушують говорити певні речі. Але ж на вулицю до нас він вийшов, як людина…

ТРЕНЕР ПРАЦЮВАВ ЗІ МНОЮ ТАК, ЯК З ІНШИМИ. КОЛИ ТРЕБА - КРИЧАВ

- Ви маєте конкретний план боротьби за права?

- Я б дуже хотів, щоб про цей випадок почув наш мер. Я навіть пробував робити якісь звернення. Не знаю, чи він їх почує. Зараз почалася трендова акція "Запроси неповносправну людину на каву". А я б хотів, щоб мене запросили на розмову. Хотілося, щоб це підхопила людина, якій не байдуже і яка може цьому протистояти. Принаймні спробувати. Моя велика надія – на Андрія Садового. Інакше моя історія може стати неактуальною. Резонансні новини швидко стають нецікавими. Вчора це бомба, сьогодні це просто всі обговорюють, а завтра вже забувають. Sport Life лише на це і чекає.

Хлопець із ДЦП про боротьбу зі Sport Life, відлюдництво і нетямущих благодійників - фото 2

- Не думали подати в суд?

- Звичайно, думав. Але потрібні кваліфіковані люди, які захочуть займатися судовою тяганиною. Ця справа може затягнутися на роки. А хотілося б обійтися без радикальних кроків – ми ж не просимо ні про яку благодійність.

Наразі я не знаю, чи вистачить у мене сил на цю боротьбу. Інколи здоров'я може коштувати дорожче. Проте якщо люди підтримуватимуть, варто боротися. Не знаю, хто може бути одним у полі воїном. Хіба що Ісус Христос.

- Писали, що два роки тому, отримавши відмову від Sport Life Ви записалися в інший клуб. Там були умови для тренування неповносправних людей?

- То був спорткомплекс "Дельфін". Він розташований трохи далі від мого дому. Будинок, який вони обладнали, не був пристосований під спорткомплекс. Але це не їхня провина. А от Sport Life будували з нуля. Не знаю, хто дав дозвіл на побудову такої структури без ліфта. Колись була інспекція, яка контролювала дотримання норм при будівництві. За Януковича її права зменшили – підприємства вже не мали подавати до неї жодних документів.

- Керівництво "Дельфіна" допустило Вас до тренувань без проблем?

- Так, єдине, що вони турбувалися, як я буду добиратися. Але ми сіли, усе обговорили. Вони сказали: "Гаразд, поговоримо з охороною, це не буде проблемою, вони допоможуть вам піднімати візочок". Думали, що виникнуть складнощі з тренером. Більшість інструкторів бояться працювати з такими людьми. Але там знайшовся чоловік, який вирішив спробувати. Він тренував професійних плавців, і мене виховував, як належить. Єдине, зважав на мої фізичні можливості. А так, треба було покричати – покричав, треба зробити зауваження – виправив. Не спілкувався зі мною, як у дитячому садку.

Словом, люди пішли на діалог. А Sport Life говорити не хоче.

Хлопець із ДЦП про боротьбу зі Sport Life, відлюдництво і нетямущих благодійників - фото 3

- Чому припинили там тренуватися?

- Їхній басейн знаходився на другому поверсі, треба було підійматися східцями. В цьому мені допомагала мама. Весною вона, на жаль, зламала ногу. Після відновлення вона не зможе давати такі навантаження, як раніше. До того ж, їй більше 60-ти. Та й охоронці з "Дельфіну", які мені допомагали, теж літні люди. І їх мучити не хочеться…

Виходить, що невеликі заклади готові тебе приймати, а ті, які піаряться на всю Україну, навіть абонемент продати не згодні.

- Чула, що при ДТП корисне не тільки плавання, але й верхова їзда. Ніколи не захоплювалися цим видом спорту?

- Це дуже дорого. Пробував їздити на конях, але коли дізнавався скільки це коштує, відмовлявся. Звичайно, якби ми мали широкі можливості для реабілітації, було б чудово. Але немає навіть мінімуму.

НАМ КАЖУТЬ: "ВИ ПРОСТО ВИТРАЧАЄТЕ ГРОШІ"

- Чи правда, що Ви є співзасновником організації "Відкриті серця", яка займається проблемами неповносправних людей?

- Я і ще одна людина зараз займаємося її розвитком. Влітку організація відзначатиме десять років існування. Створили її інші люди, щоб виховати таких послідовників, як ми. Тепер ми готуємо інших людей, які б могли створювати свої організації.

Колись народилась ідея витягнути людей, які сидять в чотирьох стінах, на вулицю. Піти з ними в кіно, театр, на пікнік. Поїхати за місто, подивитися на замки Львівщині. Або виїхати за кордон. Щоб люди переконалися, їм є з ким спілкуватися, вони можуть бути цікавими.

- Певно, зараз Вас підтримують багато організацій… Зараз благодійність у тренді.

- Не всі бачать в цьому перспективу. Я згоден, ми не будуємо пам’ятників, не ремонтуємо тротуари. І люди кажуть: "Ви просто витрачаєте гроші". Звісно, це так.

Але я все згадую, як одного разу ми запросили людей просто пройтись по магазинах. З'ясувалося, що деякі з них взагалі не були у супермаркетах. Не орієнтуються, щоб вони хотіли взяти, де каса, і як розплатитися. А ще, до нас приходять люди, які раніше говорили тільки з батьками. Коли ти запитуєш у них, як справи, злякано кажуть: "А у тебе?".

Хлопець із ДЦП про боротьбу зі Sport Life, відлюдництво і нетямущих благодійників - фото 4

Зате через рік чи два люди починають приєднуватися до бесіди. Так, це результат кількох людей, який бачить максимум сотня. Інші його просто не помітять…

Я теж почав замислюватися: невже це дійсно нікому не потрібно? Але якось іноземці мені сказали: "Ми дивуємося, що у вас така маленька організація, буквально 15-18 членів плюс волонтери, у нас є організації, які нараховують по 200 людей". І це такі ж формації, які займаються культурним та соціальним розвитком людей.

- Не пробували подаватися на міжнародні гранти?

- Був такий період. Але у заявах є пункт "досвід організації проектів". У нас їх просто не було, і через це ми не отримували грошей. При цьому знаходяться люди, які нас підтримують. Наразі у нас багато ідей. Наприклад, влітку у Варшаві буде відбуватися зустріч Папи Римського з молоддю. Ми б хотіли знайти спонсорів і організувати поїздку неповносправної молоді на цю зустріч.

- Ніколи не думали емігрувати з України? В інших європейських країнах неповносправним людям все-таки легше…

- Коли був маленький, страшенно хотів потрапити у США. Потім подорослішав, зрозумів, що ніхто так просто на тебе не чекає. Словом, якщо б мені сказали, що в іншій країні є якась робота чи місія, я б поїхав. Але потім повернувся б.

Просто їхати і шукати кращої долі не хочу зовсім. Так, мені б там виплачували в рази більшу допомогу. Але тікати – це не вихід…

Кожен раз за кордоном мені хочеться плакати через Україну. Але вона не винна, винні люди. Хочеться плакати, але я люблю свій задрипаний Львів попри все. Тут моє коріння. З часом людина починає розуміти такі речі.

НА ПЕРШОМУ КУРСІ МІСЦЕ БІЛЯ МЕНЕ БУЛО ПОРОЖНІМ

- Середню освіту ви здобували вдома, а потім вчилися у педагогічному виші. Було важко перейти на новий ритм життя?

- Так, надзвичайно важко. Коли я навчався у школі, мені викладали обмежену кількість предметів. Вчитель приходив на кілька годин на день. Наприклад, права та інформатики не було.

В університеті ж до мене почали ставитися як до нормальної дорослої людини – три-чотири пари на день, домашні завдання. І їх треба зробити не колись на тижні, а вже завтра… Усе це було настільки складно фізично і морально, що в перший рік я був готовий кидати університет.

Та і з однокурсниками спочатку були нюанси. Я завжди сідав за першим столом, щоб добре чути викладача. А місце біля мене спершу було завжди порожнім. Але одного разу пара була у маленькій аудиторії, і там люди були змушені підсісти до мене. Мабуть, зрозуміли, що це зовсім не страшно. Десь до кінця першого курсу всі здружилися. До мене не просто церемонно зверталися, але і жартували, підколювали.

Хлопець із ДЦП про боротьбу зі Sport Life, відлюдництво і нетямущих благодійників - фото 5

- Не так давно українці обговорювали історію з хворим на ДЦП Романом Кисляком, якого видворили з кафе у Львові. Хлопець прийшов на зустріч з журналісткою, а офіціант випровадив чоловіка за двері. У Вашому житті такі речі траплялися?

- Шоб виставляли, такого не було. Один раз я вирішив проблему у смішному порядку. Я йшов на дискотеку, а охоронець питає: "А ви куди?". Я йому смішним тоном відповідаю: "До вас, якщо це безкоштовно". Він трохи розгубився, але пропустив.

Певні нюанси трапляються з маршрутними таксі. Я вже не знаю, де саме мені стояти на зупинці. Стоїш на дорозі біля бордюру, водії зляться, що не можуть під'їхати. Стоїш на бордюрі, вони під’їжджають так, що тобі доводиться спускатися з бордюру…

Одного разу стою на зупинці з подругою, зупиняється великий автобус. Причому десь за метр від бордюру. Прошу чоловіків мене посадити. Закриваються двері, я і кажу водієві: "Навчіться під’їжджати ближче". А він мені - "Дякуй, що я тебе взагалі взяв". Я витягнув гроші, даю йому за проїзд. Водій зойкає: "Чого ти мене ганьбиш?". А я питаю: "Це я вас ганьблю? Це ви мене ганьбите. Чому я маю стояти з дівчиною і почувати себе незручно через те, що треба когось просити посадити мене в автобус?". Чоловік не відповів. Звичайно, в таких випадках почуваєш себе дискомфортно. А після того, як подорожчав проїзд, їх стало трохи більше.

- Мабуть, водії зляться, бо люди з пільгами їм не платять…

- Було б добре, якби познімали всі пільги і просто доплачували людині на проїзд 100 грн на місяць. Так є, наприклад, у Франції. Людина сама вирішує, чи відкласти гроші на маршрутне таксі, чи витратити їх, як вона хоче. І водіям жодного клопоту… Чому так не зробити? Мабуть, думають, що за субсидією піде не кожен, і так буде дешевше.

- Наразі Ви викладаєте англійську. Може, у Вас є якісь професійні плани чи мрії?

- Я б дуже хотів співати, розвиватиму свої вміння. З Божою допомогою, може, вдасться видати один-два диски.

- Граєте на якомусь музичному інструменті?

- Поки не граю. Дуже хотілося навчитися, але не дозволили фізичні можливості. Але є задумка, цим літом, коли з'явиться більше часу, і я буду себе почувати краще завдяки спорту, навчитися грати на клавішних інструментах. Або знайти людей, які зможуть записати мою музику. Я пишу і тексти, і складаю готові мелодії, наспівую їх. Треба їх просто записати нотами.

Sport Life - компанія з російським корінням

Зазначимо, що засновником мережі Sport Life є російський підприємець Дмитро Єкимов. З 1991 по 1997 рік Єкимов займався переважно нерухомістю, консалтингом та банківською справою. 

Також з 1993 року виступає співзасновником мереж фітнес-клубів Sport Life та Mega Gym на Росії.

У 2001 році засновує групу компаній Sport Life. Офіційним засновником виступає венчурний фонд "Київ-Кепітал" у Меріленді, США. 

Також читайте: ТОП-7 історій успіху людей з ДЦП як вирок українському суспільству

Більше новин про події в Україні та світі читайте на Depo.Життя

Loading...
Loading...