Голокост, Голодомор та Геноцид вірмен. Стінка на стінку (ІНФОГРАФІКА)

По суті, ми бачимо дивну річ: до Єревану з визнанням різанини вірмен їде президент Росії Володимир Путін. При цьому російська військова влада цинічно і демонстративно не видає вірменам свго ж військовослужбовця Валерія Пєрмякова, звинуваченого у убивстві вірменської ж сім'ї з семи чоловік.

Міністра іноземних справ Лаврова обурює закон про ліквідацію в Україні пам'ятників Леніну, так, наче він не знає про тісні зв'язки Леніна і більшовиків (особливо Радека) з головним ідеологом вірменського геноциду Енвер-пашою. При цьому вся Україна напружено чекає, що видасть Путін під час цього свого візиту. Цілком можливо, що визнавши геноцид, він тут же оголосить "в пакеті" і про визнання донецьких і луганських "республік", цілком логічно мислячи, що на тлі столітньої роковини трагедії перше певною мірою дасть індульгенцію на друге. В свою чергу, не можна й не прислухатись до Мустафи Джемілєва, який підозрює, що "вірменська карта" може бути використана для ідеологічного обгрунтування репресій проти кримських татар на окупованому півострові. Тим більше поряд знаходиться Азербайджан, влада якого питає, чому не вважається геноцидом те, що зовсім нещодавно відбувалося в Нагірному Карабахові.

Наслідки геноциду вірмен

Проблема ж, звичайно, глибша, аніж одна трагічна дата в історії Вірменії. Фактично, в світовому масштабі відбувається зміна самого розуміння того, який взагалі сенс визнання чи невизнання геноцидів, якими було так сповнене ХХ сторіччя. Первісна ідея повернення історичної справедливості останнім часом все більше відходить на задній план, навпаки: взаємними визнаннями старих злочинів скріпляються нові геополітичні союзи. Всередині країн тему геноциду піднімають найбільш радикальні угруповання, різноманітні ірредентистські групи, які не проти були б переглянути нинішні кордони.

Фактично, в Європі, а особливо на сході континенту нереально знайти країну, яка б не мала в новітній історії образи на когось зі своїх сусідів, і якоїсь політичної сили, яка б експлуатувала цю образу. Враховуючи, що вся гельсинська система безпеки і принцип непорушності кордонів зламано, роз'ятрювання старих ран є не фактором примирення, а серйозним дестабілізуючим чинником на континенті. Тим більше, що подекуди звинувачення в геноциді стають підставою для військової інвазії: далеко неоднозначними подіями в Косово виправдовувались бомбардування Сербії, та й перед анексією Криму російські політики активізували риторику щодо "порушень прав російськомовних" в Україні.

Законодавче затвердження історичних фактів є по суті своїм антиісторичним. Дивно, що в цьому плані західні демократії дуже нагадують східні деспотії, адже в конституціях Китаю чи Північної Кореї теж існують преамбули, які дають "єдино вірне" трактування історії цих держав. Звичайно, ревізіоністи від історії завжди знайдуть якийсь спосіб заборони визнавати ті чи інші події геноцидом. Але законодавчі обмеженя завжди будуть стояти на заваді нормальному історичному дослідженню. Тому що поняття заперечення геноциду можна трактувати по-різному. Наприклад, якщо якийсь дослідник прийде до висновку, що під час голодомору загинуло не вісім мільйонів українців, а "всього лише" шість - то це заперечення геноциду,чи ні? А таких каверзних питань може бути безліч. Наприклад, питання щодо жертв і катів будуть виникати досить і досить часто.

Єврейські діти у концтаборі

Якщо говорити про Голокост, то тут не буде напівтонів: ні у кого не викликає сумнівів, що німецька державна машина, заведена планом "кінцевого вирішення", методично винищувала євреїв за самим фактом їхньої національності. Але чи все так однозначно, наприклад, у випадку з Руандою, де вина за винищення племені тутсі покладена на лем'я хуту? Або чому день голокосту ромів відзначається на державному рівні в Україні та Польщі, але ігнорується в тій самій Німеччині? А якщо геноцид не має строку давності, то чи можна до нього віднести, наприклад, Коліївщину?

З іншого боку, іноді заперечення геноциду експлуатується політичними демагогами не менше, ніж вищезгаданими ірредентистами. Цікаво, що часто серед цих людей можна знайти і видатних інтелектуалів сучасності. Класичний приклад такого інтелектуала - філософ та лінгвіст Ноам Хомськи, який затято захищає Пол Пота від звинувачень у геноциді власного ж народу.

Де-факто, ми зіштовхнулися з тою реальністю, що одним лише законодавчим актом загоїти старі рани не тільки неможливо, а часто буває і контрпродуктивно. Фактично ж для того, щоб пробачити образи, є багато інших шляхів, в першу чергу серед яких взаємна відкритість та співробітництво. Наприклад, попри вкрай непрості стосунки в першій половині минулого століття, Україна з Польщею сьогодні демонструють просто зразкове стратегічне партнерство. Можливо, саме тому, що їм вдалося уникнути спокуси закріплювати свої образи законодавчо.