Чому "квартали" ніколи не пожартують про Крим

Анексований Крим за ці два з половиною, вже майже три роки поступово випав із поля зору української публіки. Ні, про черговий невдалий курортний сезон (московити можуть розказувати що завгодно, але ми ж пам'ятаємо) ще згадується, але більше у форматі "так їм і треба, йдемо далі". Ще досі де-не-де виринають крилаті фрази про "камні з неба" і "померти в Росії" – але все менше, менше…

Між тим, Крим зараз – це бездонна діжка. Діжка, забита такою кількістю різних історій, які просто гріх не обіграти у різноманітних жартах, анекдотах, мемах – і, звісно, у професійних гумористичних передачах. Тут тобі і нова влада, і підрив вже готового будинку в Севастополі, і пам'ятники – то "ввічливим людям", то самому Путіну. І проблеми з водою, і плачі деяких "ярославн", як от легендарного персонажа, власника парку левів "Тайган" (який, хто забув, збирався захищати Крим від "бендеровцев" своїми звірями). Я вже не кажу про фантомний міст і проблеми з електроенергією. Тем – просто безліч. Ось буквально днями в Севастополі стався невеличкий місцевий апокаліпсис, коли майже весь (писали про 95%) громадський і не дуже транспорт просто став – або перекинувся – на вулицях, бо окупаційна влада не зачухалася відреагувати на зміну погодних умов. Ожеледиця накрила "русскій мір" в Севастополі. Фото тролейбусів і маршруток в "пікантних позах", забиті зупинки, на яких були в тому числі й працівники окупаційної адміністрації – що мали якраз і займатися питанням чистоти вулиць…

А ви бачили хоча б у одній українській гумористичній передачі стьоб і глум над Кримом? Я не великий поціновувач такого жанру, але час від часу трапляється на очі – та й суспільний резонанс деякі передачі викликають. І от якось не траплялося там кримських тем.

Ви спитаєте – навіщо вони потрібні? Ну, по-перше, це реально весело. Весело спостерігати за людьми, які самі себе переконали, що краще їсти гівно, ніж сало з часником, і їдять та ще й нахвалюють. Вважаючи, що, якби не головний "гірничий" та його "ввічливі люди" – весь Крим би вже лежав отруєний бандерівським салом. По-друге, сміх – це зброя. Зброя, яка може вдарити дошкульніше за будь-яку іншу. Чому б, питається, її не використати? Війна ж гібридна, на різних фронтах – в тому числі й на медійно-інформаційному. Он ватні недобитки свої совкові завивання на вокзалах українських і не тільки міст влаштували – по суті, акт агресії, акт війни. Чому б не відповісти знущанням над Кримом?

Так, в певних моментах це буде знущання. І це будуть злі жарти – скажімо, про те, як кримчани хлебчуть воду з Чорного моря, бо прісна закінчилася. Але це наші проблеми? Ні. Вони самі заробили собі таке життя – і таке ставлення. Не нам їх жаліти. Та й взагалі, пора б уже українцям стати злими – бо занадто сильно приріс до нашої шкіри стереотип добреньких і дурненьких хахлов.

І от я згадую історію із "Кварталом 95" в Латвії – де вони обстібали Україну, порівнявши її з повією. Це не злий жарт був? Зважаючи на суспільну реакцію – навіть дещо за гранню. Нічого, змогли пожартувати. Вистачило сили духу. Про збірну України, про безвіз та інші політичні штучки – аж бігом у тому "Кварталі" люблять посміятися. З Гаврилюка посміялися. А згадайте їх персонажів, двох малограмотних "вуйків". А от про дурнуватих "кримняшів" якось не виходить жартувати. (І, за старою-недоброю радянською традицією, всі розумні - російськомовні, а недалекі і комічні - україно- чи суржикомовні.) Чого б то?

Може, тому, що ті "кримняші" – це в тому числі і їх аудиторія? Або "хазяїн" і у тих, і у тих – один? Я не знаю, лише припускаю. У всі часи у всіх народів посміятися з ворога – це один із основних елементів як культури, так і ідеології. Ні, над собою, звісно, теж треба сміятися – подивіться за порєбрік і узріть, що буває з тими країнами, які не сміються над власною владою. Але коли замість влади висміюється вся країна, до того ж, регулярно – це може і до певних комплексів призвести. Волєнс-нолєнс замислишся – може, у нас дійсно тут все так погано, а Крим після анексії став краще жити. Про нього ж так не жартують, проституткою не обзивають…

Українці – народ, якому з відомих історичних причин страшно не вистачає самоповаги. Впевненості – і навіть самовпевненості. Позитивно-нахабного ставлення до навколишнього світу. Ми якось боїмося протиставити себе хоч комусь – не дай Боже, ще образимо (чув я про історію з екранізацією одного із улюблених сучасних романів, "неполіткоректно, що поляки скажуть"; ну і нічого, зате "Волинь" в Києві збиралися показувати. І покажуть. Це політкоректно буде).

Ну так хоч в сміху не обмежуйте себе. Інакше навіщо тоді все це – якщо ми навіть пожартувати боїмося?

Втім, це все-таки не про оці різноманітні "квартали" et cetera. Формальне місце реєстрації ще не означає фактичну українськість. А от відсутність жартів про той же Крим паралельно із стьобом над "вуйками" та країною-повією – якраз щось і означають.