Життя

Чому "топольські" ще будуть кусатися, як мухи в спасівку

Постколоніальні "украинцы" налаштовані на боротьбу за свій російськомовний повідок до останнього

02 листопада 2016, 14:00

Ми ще побачимо не один такий бігборд - колонія буде боротися із вільним світом до останнього

Вже, мабуть, всі в курсі історії з істерикою "улюбленої людини" депутата Лещенка. Дехто навіть поспішив записати її у московські посіпаки. Розчарую вас – це не так. Точніше, не зовсім так. Давайте залишимо у спокої і розумові здібності пані діджейки, і навіть пікантну деталь їхнього з паном нардепом життя (голосування оного за ту саму квоту, яке Топольська вже охарактеризувала "провалом") – і поговоримо про причини такої поведінки.

До того ж, вона не одна така. В певних галузях – музика, ЗМІ, телебачення – є купа людей, які так само незадоволені подібними рішеннями. Просто у деяких, про яких на внутрішній кухні всі все знають, вистачає клепки (і витримки) мовчати. А дехто, як бачимо, істерикує. До речі, далеко не всі "топольські" в Україні – ідейні москвофіли, як те навіть і хочеться бачити частині суспільства. Ні, звісно ж, є такі, як легендарний композитор Володимир Бистряков, але в цілому причина тут зовсім інша. Хоча і пов'язана з Росією.

Україна, як відомо, постколоніальна країна. Причому це "пост" розпочалося не 1991-го, як дехто собі думає – а лише 2014-го. 25 років тому ми відкинули лише радянську, ідеологічну складову. І на деякий час дійсно спробували звільнитися від статусу колонії (і, відповідно, впливу метрополії). Ті, хто застав телерадіоефір 90-х – чудово розуміють, про що йдеться. Бо з початком 2000-х вплив імперії значно посилився. І лише зараз, після Євромайдану, анексії Криму і війни на Донбасі, можна говорити про те, що Україна звільняється від колоніального статусу. Отже, давайте запам'ятаємо собі цей факт та підемо далі.

Однією з особливостей функціонування колонії є вплив метрополії на найосвіченіший прошарок суспільства, його ще називають інтелігенцією. Її просто і банально змосковщували. Різними методами – скажімо, створюючи такі умови, коли для продовження творчої діяльності треба було втікати до Росії. Так вчинив, наприклад, Тарас Петриненко, якого фактично вижили в Тульську область. Потім він повернеться і стане автором неофіційного гімну України (який мало не зробили у свій час офіційним) – але це один конкретний випадок. Який вимагав відповідного духу, опору системі. Більшості ж було простіше – "все одно це одна країна" – плисти за течією.

І таким чином на 1991-й рік, на момент проголошення формальної незалежності України, майже вся київська інтелігенція була змосковщена. І ментально, і мовно. І після референдуму 1 грудня для неї майже нічого не змінилося. Ну так, українська мова набула певного формального статусу – але в тім-то й річ, що формального. По суті усе залишалося так, як і було. А коли після невеличкого прогресу 90-х в український культурний простір зайшли серйозні російські гроші із відповідними вимогами і контентом (починаючи ще із "Старых песен о главном", які з'явилися ще в 90-х) – ситуація взагалі повернулася до звичного русла.

Так, ми начебто не Росія, ми нібито самі по собі – але все одно є частиною російського мовнокультурного простору. До того ж, перебування у цьому просторі дуже непогано оплачується. А митці, як відомо, "поза політикою", плюс "братні народи"… Одним словом, тут навіть умовляти себе не довелося – бо той "український радянський" світ, в якому вони виростали і формувалися, просто і банально повернувся.

А тепер він руйнується. І це цілком логічно – будь-яка колонія, скинувши владу метрополії, намагається позбавитися і його впливу. У всіх сферах свого існування. І у мовному – перш за все. (Якщо є чим позбавлятися. Африканські колонії назавжди залишили собі мови колонізаторів, бо іншого просто не надбали. А от, скажімо, чехи свою мову мали – тому вони просто повернули їй усі права, попутно очистивши її від впливу імперської німецької.) І отут починається головна проблема. Проблема у цього сформованого імперією інтелігентського прошарку.

Вони розуміють, що виявляться зайвими на українському святі життя. Якщо людина до 40 років писала винятково російською – то в українській пресі їй уже нема чого робити. Вона просто не зможе, не встигне перекваліфікуватися. А навіть якщо теоретично і зможе – то навіщо воно їй, якщо все так добре складалося до цього моменту? "Ок, я примирився зі зміною атрибутики, - думає такий персонаж. – Я навіть інколи можу, за крайньої потреби, заговорити українською. Але в цілому ж я так само, як і раніше, продовжую існувати у звичному форматі". І цей мінімальний компроміс, якого вистачало 23 роки формальної незалежності, їх цілком влаштовував.

Нині ж ситуація змінилася дуже серйозно. Можна навіть сказати – кардинально. Он уже і законопроекти реєструють про урізання російськомовності преси – про що раніше не думали навіть найневиправніші українські оптимісти. Що вже казати про змосковщену інтелігенцію, яка просто ліниво відмахувалася від подібних закидів – мовляв, та хто це зробить. (І була права – за тої влади  ніхто.) Відбувається злам звичного світу, зміна епох. Друга на нашому віку. Перша відбулася 1991-го, і її уламки досі збереглися по селах та містечках , де колишні голови місцевих парторганізацій, які ще доживають свого віку, тихенько зітхають, згадуючи, як же добре жилося (їм, звісно ж) за часів СРСР.

А тепер відбувається друга. І так само, як вчорашні комуністи виявилися на початку 1991-го нікому не потрібними, так тепер російськомовний культпрошарок боїться опинитися на їх місці. Цілком обґрунтовано боїться, до речі. Бо таки так – опиниться. Просто тому, що в постколоніальній Україні він буде непотрібний. В постколоніальній Україні буде інший культурний простір, буде інша мовна структура. (От злітайте в Грузію і подивіться-послухайте, яка мова там є другою за функціоналом після рідної, є "мовою міжнаціонального спілкування". Таке через деякий час станеться і в Україні.) І всі вони, чи витвори колоніальної політики Російської імперії на території України, виявляться порожнім місцем.

І найобразливіше для них в тому, що це навіть не через якісь там ідеологічні питання. Така постановка питання хоча б підняла їхню значимість у власних очах. Ні, насправді все це відбудеться тому, що російська мова буде не-ці-ка-во-ю. Нецікавою для більшості українців. Уже зараз російську мову в школі майже не вивчають – подивіться на результати ЗНО, який відсоток вибрав російську. А це значить, що, коли покоління дітей, яке майже не вивчає (чи не вивчає взагалі) цю мову, вийде у великий світ – то воно і не буде нею послуговуватися. Максимум – за звичкою у розмовній сфері. Але це те саме, як було з українською за часів совка – десь там вона існувала, в селах чи на ринках, але щоб використовувати її для чогось серйозного, нікому й на думку не спадало.

Точно так само (з тою лише різницею, що українська в Україні – рідна, а російська – принесена колонізатором) буде і через деякий час з російською. А коли зникне потреба – зникне і місце роботи для тих, хто нею оперує. Як зникли робочі місця для комуністичних ідеологів. Хто був хитріший – влаштувався у новому житті, а всі інші сидять і плачуть. Отак плакатимуть (уже, як бачимо, "ноют") всі ці "топільські".

І саме через це, через усвідомлення того, що їхній світ закінчується – вони так агресивно реагують на природні для нормальної людини речі. І цієї агресії буде ще більше – дійсно, як від мух у спасівку. Бо це, як співалося у першому гімні їхньої країни, "есть наш последний и решительный бой". Бій, який вони, звісна річ, програють – тепер у цьому немає ніяких сумнівів. Але як же їм не хочеться у це вірити…

Більше актуальних новин читайте на Depo.Життя

Loading...
Loading...