Чому пісня про Моторолу має звучати на кожному українському телеканалі

На вихідних увесь люд православний (московського патріархату) порадував своїм черговим шедевром головний співець донецького краю Йосип Кобзон. Пісню про Моторолу, реакцію залу – ви все це напевно вже чули і бачили. Реакція ватної частини інтернету була прогнозовано позитивною (цікаво, чи Руслан Мармазов на камеру пустив сльозу), реакція українців – так само очікувано негативною. Хоча насправді ця подія дуже важлива і корисна саме для нас з вами.

Мені 37 років. Я пішов в школу одночасно з Горбачовим. Тобто – я пішов в школу, а Михайло Сергійович – в генсеки. Все моє більш-менш свідоме життя, мої спогади пов'язані уже з пізнім СРСР. Хоча до самого 1 вересня 1991-го моя рідна сільська школа, в принципі, залишалася справжньою радянською школою. (До певної міри вона продовжила бути такою і далі, але як мінімум історію України почали викладати за іншими підручниками. Ну, і портрет Леніна перестав висіти в кожному класі.)

Мої батьки ніколи не були ура-патріотами Радянського Союзу. Бабуся пережила два голодомори, про післявоєнний розповідала багато. Дід 11 років прожив сином "індуса", на все життя запам'ятавши відчуття своєї землі – і ненависті до колгоспів та "справжніх колгоспників". Тобто в цілому не можна сказати, що у нас в домі було позитивне ставлення до совка. Принаймні, в мої часи. І хто такий Сталін – я в принципі знав задовго до 24 серпня 1991 року. Але при цьому у мене ніколи не виникало питань щодо другорядних персонажів української історії. Котовський, Артем та інші – їх же особливо не розвінчували, про них особливо не розповідали. Тобто вони того ж таки 1991-го канули в Лету – але при цьому не так, як головні комуністичні вожді. Їх просто списали через зміну політичної кон’юнктури. Та назви залишилися, вулиці залишилися, "мавзолей" Котовського досі стоїть на Одещині.

А перейменувати вулицю того ж Артема було значно простіше, ніж Леніна – ніхто б за цього, уже невідомого персонажа не чіплявся б так, як за "вождя світового пролетаріату". Та якось не чіпали. Чи руки не доходили. І у суспільства поступово склалося таке, більш-менш нейтральне ставлення до цих героїв часів громадянської війни. Принаймні, якщо пересічного українця спитати про Сталіна, то тут кожен (крім особливо упоротих персонажів) розкаже про репресії і таке інше. І про звірячі накази Леніна, який по суті був батьком концтаборів, теж багато хто знає. А от згадаємо, ну, скажімо, Щорса.

Пам'ятаєте, як його пам'ятник на столичному бульвару Шевченка захищали? Естетика, все таке. (Ніби у запорізького пам'ятника Іллічу не було естетичної складової.) Особливо старанні навіть в історії пробували шукати аргументи проти знесення – він же нібито наш був, український, і проти УНР не особливо-то й воював…

Отака парадоксальна в українському суспільстві склалася ситуація. А все тому, що майже ніхто вже не знає детально про часи громадянської війни. Свідків тих подій і поготів немає на світі. Звісно, декомунізація добралася із до Артемівська, повернувши йому рідну назву Бахмут. Але ставлення до цього не таке однозначне, як до, наприклад, ленінопаду… І от – Кобзон.

Цінність цього виступу в тому, що він не унікальний. Кобзон просто повторив те, що робив все своє життя – оспівував тих, кого йому наказувала влада. Зараз в героях Росії – Моторола, значить, пісня про нього. А раніше, років 50 тому… Стоп! І отут ми доходимо до суті питання. Якщо всі ці панегірики на честь автомийника-терориста так схожі на щемливі уславлення героїв громадянської – чи ж не означає це, що всі ті Котовські, Артеми, Щорси та інші були банально "моторолами свого часу"?

І – о диво – саме це воно і означає. І всі ті Донецько-Криворізькі республіки – це були тим самим, чим зараз є "Л-ДНР". Така ж терористична структура, яка була створена для знищення законної української влади. І чим вам уродженець Чернігівщини Щорс – не уродженець Буковини Плотницький? (Так, аналога "УСРР" в нинішній історії немає. І в цьому наша найбільша перемога. Хоча 2004 року вона вимальовувалася – згадайте Сіверськодонецьк.)

Кобзон, сам того не розуміючи, відкрив очі тим українцям, які досі не бачили нічого кримінального в забутих героях ранньої історії радянської України. Він сам, своїми руками, точніше, голосом зробив більш ніж жирний натяк – ось він, Артем новітньої доби. А Артем – це просто Моторола сто років тому. І все.

Тому цю пісню – вкупі із сюжетом про Моторолу і історичним екскурсом про ДКР та інші події сторічної давнини – треба крутити по усіх українських каналах. (Тут якраз і ювілей наступного року, є привід.) Щоб кожен зрозумів, на честь кого були названі вулиці, села і міста України. Що не тільки Ленін, Сталін чи Петровський були упирями, які намагалися знищити Україну – а й отакі, вже нібито непримітні і нічим страшним не пам'ятні персонажі. Дякую вам, пане Кобзон, що, самі того не підозрюючи, розкриваєте очі українцям.

А те, що у вас там за порєбріком увесь зал встав, вітаючи пісню про мародера і ґвалтівника – так в цьому нічого страшного чи дивного немає. Традиція у вас така. Яка, очевидно, помре тільки разом з вашою країною.