Чому ми не маємо відповідати полякам на "Волинь"

Історія з фільмом "Волинь" докотилася і до України. Спочатку його хотіли показати в Києві. (Навіщо? Щоби що?) Потім показ чи то відмінили, чи то просто перенесли у часі. (Чому? Через кілька місяців реакція буде інша?) Але хвиля уже піднялася, і одним із найпоширеніших закликів стала ідея "симетричної відповіді". Мовляв, давайте знімемо свою історію про Волинську трагедію, де покажемо, які поляки були погані, а українці хороші. Багато кому ця ідея сподобалася, але цього не треба робити в принципі. Ні симетрично, ні будь-як інакше. І ось чому.

По-перше, ви нікому нічого не доведете. Особливо такому гоноровому народу, як поляки. Так-так, там є купа людей, які все розуміють, які он підписали вибачального листа за зруйновані могили. Але мова не про них. Мова про ту масову публіку, яка ніколи в житті не сприйме формат "ми погані, а вони хороші". До речі, так само і ми, і усі інші. Виняток складають хіба що німці, які й досі ще вибачаються за 12 років нацизму. Усі інші звісно ж виберуть свою сторону.

По-друге, оскільки ніхто нікому нічого не доведе – будуть витрачені намарне державні гроші. (А хто ще буде фінансувати такий, по суті своїй політичний проект? Приватні інвестори? Не смішіть. У нас звичайних фільмів з десяток за рік виходить, а тут таке, ще й технологічно склане.) До того ж, є серйозні питання про якість такої відповіді. Тут можна розуміти як і повний відстій, так і високоінтелектуальне "українське поетичне кіно" на кшталт "Молитви за гетьмана Мазепу", на яку витратили купу грошей, і яка не стала анінайменшим кроком уперед до світлого кінематографічного майбуття України. Режисер може пишатися – а галузь не отримала від того фільма ніякого поштовху. Так само, підозрюю, буде і з гіпотетичною "Волинню по-українськи".

Ну, і по-третє. Найголовніше. Пора вже закінчувати із роздиранням історичних ран. Ні, це аж ніяк не значить, що маємо забути про Голодомор і Батурин, про ту ж таки Волинь і Берестечко, про пацифікацію і русифікацію. Нічого подібного. Все це має бути в українській історичній пам'яті як запобіжник, як пересторога – підеш туди, отримаєш точно такий же результат, тому навіть не думай. Але! При цьому не потрібно раз-по-раз заливатися плачами. Ви ж не ходите на могили до рідних кожного дня, правда? При цьому не забуваєте їх, зберігаєте в пам'яті, у світлинах і відеозаписах. Але життя своє в цілому будуєте не від могил.

Тому ставка на "Волинь по-українськи" – хоч як відповідь полякам, хоч як самодостатнє кіно – з самого початку програшна. Вона не несе ніякого позитивного меседжу. Не створює нічого героїко-епічного, не започатковує національного міфу. Ба більше, ще більше утверджує в думці, що українці – ні на що не гідний народ. Багато з нас знає про переможні битви Визвольної війни (я вже не кажу про Конотоп)? А про поразку при Берестечку, дякуючи нашій славетній Ліні Василівні Костенко, ми ще зі шкільної лави в курсі. І що це нам дало?

Крім того, якщо вже говорити суто про кінематограф – глядачу потрібні успішні історії, історії з геппі-ендом. Так, і історичні в тому числі. В США, у всьому розмаїтті жанрів і тем, аж ніяк не загубилися фільми про Громадянську війну середини позаминулого століття – наприклад, "Соммерсбі" чи "Танцюючий з вовками". У останнього, якщо хто не знає, сім "Оскарів", включаючи головний – за кращий фільм. І 8 з 10 балів на IMDb.

Тобто – фільми на історичну тематику знімати можна і треба. От тільки треба переключитися із поразок на перемоги, із плачів Ярославни на створення власного героїко-епічного кіноконтенту. І не треба залазити аж так далеко, в 17-е століття. (Бо, щоб зняти якісне кіно на тому матеріалі і не скотитися у шароварщину чи "поетичне" занудство – треба бути Єжи Гофманом, а у нас із цим, м'яко кажучи, не дуже.)

Ось вам феноменальна історія Ілька Оберишина, який сорок років переховувався від радянського режиму. Тут готова історія для кіно шедевру – варто лише, як казав Мікеланджело, відсікти усе зайве. До того ж купа документальних свідчень, книжка самого героя, живі люди, які знали його історію в реальному часі, а не з пізніших розповідей. Сцена 3 грудня 1991-го на тернопільському вокзалі, де Оберишин почув по радіо про підсумки референдуму про незалежність – тут навіть вигадувати нічого не треба, бери і знімай.

От такі фільми з такими героями потрібні Україні уже 25 років. Можливо, якби їх почали знімати ще тоді, в першій половині 90-х, вся історія країни пішла б іншим шляхом…

А поляки нехай самі розбираються із своїми "Волинями". Це їх міф, їм з цим міфом і жити. От тільки українським дипломатам трохи би більше твердості, а не прогинатися, як Дешиця, із заявами, що фільм, бачте, не антиукраїнський, а всього лиш антинаціоналістичний. Досить вже одного сусідського героя з "Вы мне еще за Севастополь ответите". Бачимо, до чого це призвело. За Волинь ніхто нікому відповідати не повинен. Кучма з Квашнєвскім вже давно усе вияснили і підвели жирну риску під непростою спільною історією. Треба рухатися уперед, а не постійно озиратися назад. Бо так і топтатимемося на місці, прислухаючись – а що ж там про нас по сусідських хатах говорять…