Чому 1 вересня для дітей не свято

Першого вересня у мого старшого сина закінчується час активного навчання. За літо він встиг пройти курс по одній з мов програмування за програмою Массачусетського технологічного інституту, "проковтнути" два курси програмування на Курсері (всі - англійською), а також зі жмені електронного мотлоху спорудити для мами кухонного помічника на платформі Arduino.

Перше вересня він чекає з тугою - шкільний дзвінок знаменує для нього розставання з улюбленим учителем доктором Чаком з Мічиганського університету, інтернетом речей, робототехнікою і програмуванням. Не кажучи вже про купу електронного мотлоху, яка буде припадати пилом, поки мій шестикласник буде болісно і довго, і, на жаль, абсолютно безуспішно колупатися в якомусь фонетичному розборі слова.

А його вчителя будуть знову і знову з докором говорити мені при зустрічі, що він "розумний хлопчик" - але "лінується". А я, істинний продукт радянської школи, буду винувато усміхатися у відповідь і лепетати в тому сенсі, що "ми виправимося", і "простежимо", і всіляко ущільнимо і посилимо натиск по всьому фронті шкільних предметів.

При цьому я буду майже ненавидіти себе за те, що підтримую фарс, в якому мій син, не втратив за літо жодного дня даром, виявляється "ледачим". Але все одно з докором скажу йому, що я в його віці теж мала хоббі, але те, що повинно бути зроблене - було зроблене хоча б на "четвірку". А всякі інтереси - рибки, футбол і Мічиганський професор з його програмуванням - потім, у вільний час. Якщо він буде.

Звичайно, моя дитина мені не скаже - але я сама побачу пролом у своїй аргументації. Невже програмування, англійська та робототехніка мають менший сенс для його розвитку, освіти і майбутнього, ніж виписування в стовпчик букв і транскрипцій? Та хай навіть футбол і рибки - якщо це дійсно серйозно і, може, взагалі талант і доля? Все, що навчає і розвиває дитину - чому воно повинне приносити в жертву шкільного догматизму і "обязалівці", в якій немає ні сенсу, ні змісту? І якби ж то тільки фонетичний розбір слова - але ж є ще конкурс пісні та інші форми "участі в житті школи і класу".

З точки зору держави, що має якусь надію на день завтрашній, цю ситуацію зрозуміти дуже важко. Адже школа - це місце, де проходять підготовку майбутні громадяни, корисні своїй країні. Фахівці, виборці, платники податків. Але те, що може створювати фахівця, виявляється "хоббі", яким не тільки можна, а й потрібно пожертвувати. Те, що повинно формувати громадянина вільної країни, вмирає в зародку, тому що ніякої можливості вчитися робити вибір і приймати на себе відповідальність дитині не дають. Тільки підкорятися - програмі, вчителю, внутрішньому розпорядку школи, яка звикла, щоб "строєм і з піснею".

Все, що вимагає підпорядкування quia absurdum - вбивче для виховання повноцінного громадянина вільної країни. Але школа саме така. Те, що може сформувати порядного платника податків, навіть поруч не ночувало - тому що людина, змушена постійно жертвувати чимось важливим заради непотрібного, завжди буде бачити в податках лише спробу його обікрасти. Про подвійну мораль, яка виховується всілякими шкільними "обязаловками" і звичкою їх "відбувати, щоб відстали", здається, написано достатньо. Як і про те, яку загрозу подібна аморальність несе для держави і суспільства в цілому.

Минуле наше - і нашої школи - цілком вписується в концепцію "підготовки громадян" для тоталітарного СРСР та індустріальної економіки. Підготовки "людського матеріалу" і "робочої сили". Цього минулого, на щастя, більше немає. Але в будь-якому доступному для огляду майбутньому ні під яким кутом не видно ті форми навчання та соціальних взаємодій, які відтворює наша радянська школа. За відсутності належної оцінки відмерлого минулого і викликів майбутнього наша школа "зависає" в сьогоденні і грає ту єдину позитивну роль, яку може грати в цих обставинах - місця зайнятості для величезної кількості людей, чия робота неефективна і оплата, відповідно, невисока. Проте вони не "на вулиці". Смішно. Колись школа бачила одним зі своїх завдань "забрати дітей з вулиці", а тепер її основна функція - не дати виявитися "на вулиці" дорослим.

Що з цим робити? Рецептів є багато. Причому серед них зустрічаються як цікаві, так і по-справжньому загрозливі, що скачуються в езотерику і романтизм повної "освітньої свободи". Причому, судячи з деяких сумних ознаках, Захід теж переживає занепад школи - і, відповідно, не може дати нам універсальної формули освітнього успіху. Можна з надією дивитися на програму "Нова школа" - але поки що цієї "нової школи" немає, а її здатність відповідати викликам часу можна буде оцінити, тільки коли/ якщо вона все-таки з нами трапиться. Тобто не раніше, ніж в наступному поколінні.

А нинішньому поколінню школярів доведеться і далі терпіти догматизм і нудьгу шкільної науки і вчитися приносити в жертву те, чого нормальне суспільство не мало б ні вимагати, ні, тим паче, брати участь у ролі жертви. І поки дорослі на урочистій лінійці будуть більш чи (швидше) менш щиро зображати і проповідувати радість "свята знань", в учнів, побудованих в більш чи (швидше) менш рівне каре, будуть зникати останні пари ентузіазму.

 "Деловая столица"