Топонімічні ігри: Хто і навіщо намагається перейменовувати декомунізоване

Два роки тому вступив в силу закон про декомунізацію.

В України було три шанси остаточно зав'язати з радянським минулим. Найпотужніший - 1991-го, після набуття незалежності. Слабенький - 2005-го, після Помаранчевої революції. І, здається, останній - 2014-го, після перемоги Майдану. Ним владі і суспільству (насамперед, все ж таки, владі, адже активна частина суспільства чекала на це понад 20 років) вистачило розуму і політичної волі скористатися.

У квітні 2015 року Верховна Рада України ухвалила чотири закони, які ще до ухвалення увійшли в наш словник як "декомунізаційні": "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті", "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років" та "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки". Саме останній найбільш відомий пересічним українцям, адже на його підставі здійснювався демонтаж пам'ятників тоталітарного режиму і викреслювалися згадки про нього з мапи країни.

Рівно два роки тому, 21 травня 2015-го, закон вступив в силу. Він надавав громадянам широкі можливості для увічнення в топонімах важливих подій та постатей, культурних і історичних особливостей свого краю, адже в обговореннях нових назв могли взяти участь всі охочі. Натомість у прикінцевих положеннях закон чітко окреслював терміни, в які має відбутися декомунізація, та встановлював відповідальність за нехтування ними. Громадянам і місцевій владі надавалося півроку на перейменування. Якщо цього не відбувалося, ще три місяці на виконання закону отримували очільники держадміністрацій. За такими ж правилами відбувався і демонтаж тоталітарних пам'ятників і символів.

Таким чином, більшість перейменувань сталася ще 2015 року. Станом на 2016-й, згідно з даними Інституту національної пам'яті, позбулися тоталітарних назв 32 міста, 955 селищ, 25 районів, були повалені 2389 пам'ятників радянським ватажкам, в тому числі 1320 Ленінів.

Станом на травень 2017-го, кількість нових топонімів збільшилася не суттєво, адже майже все, що треба було декомунізувати, декомунізовано. Як повідомив в інтерв'ю виданню "Фокус" директор Інституту Національної пам'яті Володимир В'ятрович, нині перейменовано 987 населених пунктів, серед них 32 міста, майже 52 тисячі вулиць, площ тощо. "У цьому сенсі декомунізація майже завершена. Зараз час-по-часу з'являється інформація, наприклад, про невраховані пам'ятнику Леніну, але це вже точкові дії з нашого боку", - каже В'ятрович.

Декомунізація в цілому відбулася набагато тихіше, ніж можна було очікувати: реакційні сили, звісно, відпрацьовували цю тему, але хоч скількись потужного опору перейменування і демонтаж пам'ятників не зустріли. І це ще раз вказує на те, що час для ухвалення і реалізації закону був обраний вдало: умовно контрреволюційні сили ще не оговталися від Майдану і не підбурювали суспільство. Однак, як продемонстрував час, набуття революції (звісно, не лише у тому, що стосується декомунізації) захищати доведеться ще не раз.

Тривожний дзвіночок пролунав нещодавно з Одеси, де в квітні цього року міська влада скасувала проведену тодішнім губернатором Михайлом Саакашвілі декомунізацію понад півсотні вулиць, названих, зокрема, на честь героїв АТО. Однак після того, як меру Геннадію Труханову пригрозили кримінальною відповідальністю за тоталітарний "реванш", він ветував рішення. Суд, до якого позивалися активісти, також визнав рішення Одеської міськради протиправним.

Утім, одеські вулиці - не єдині "гарячі точки" на декомунізаційній мапі країни. У більшості випадків вони виникли там, де з подачі місцевої влади або певних політичних сил мешканцям натякалося, що з декомунізацією якось "розсмокчеться", через що громада не була активно залучена до процесу.

Таку ситуацію маємо, наприклад, на крайньому заході країни - у Закарпатті. Де намагаються ламати списи через вулиці Степана Бандери і Романа Шухевича. Ці назви вольовим рішенням тамтешнього губернатора Геннадія Москаля отримали відповідно вулиці Я. Галана (комуністичного пропагандиста, що, зокрема, оббріхував УПА) та І. Туряниці (закарпатського комуністичного діяча) в Мукачеві, оскільки міська влада це зробити не спромоглася. Міськрада блокувала перейменування через начебто "велике суспільне збурення жителів міста, що призвело до численних звернень до виконавчого комітету Мукачівської міської ради". Москаль заяви про "суспільне збурення" спростував.

У Кам'янці-Подільському Хмельницької області жителі повстали проти перейменування вулиці Суворова та провулку Піонерського - їх тепер збираються виключити з "переліку на декомунізацію". Окрім того, тут хочуть вдруге перейменувати колишню вулицю Чапаєва. У рамках декомунізації вона була перейменована на честь легендарного єпископа Української греко-католицької церкви Андрія Шептицького. Але назва не прийшлася до смаку, причому якихось притомних пояснень, чому саме, мешканці не надають. Тепер хочуть назвати її на честь військового діяча часів визвольних змагань українців 1917-1921 років Якова Гальчевського.

Повторне перейменування загрожує не лише вулицям, а й населеним пунктам. В Одеській області тривають суди щодо села Курісового в Лиманському районі. Цю назву воно отримало 2016 року в результаті декомунізації. Вона історична, адже до 1921 року населений пункт називався Курісове-Покровське (Покровська церква, якій село було зобов'язане другою частиною назви, досі тут стоїть). У 1921-му село перейменували на честь головного більшовика України Григорія Петровського. Коли діяч впав в немилість у радянської влади, село перейменували у начебто нейтральну Петрівку. Саме цю назву зараз хочуть повернути населеному пункту, оскарживши рішення, яким Петрівка була перейменована на Курісове.

Щонайменше дві "гарячі точки" через декомунізацію утворилися в Запорізькій області. У Приморському районі мешканці колишньої Коларовки (названої на честь діяча болгарського і міжнародного робітничого руху Василя Коларова) невдоволені новою назвою Болгарка. Як пояснює доктор історичних наук Володимир Мільчев, це пов'язано з низькою історичною освіченістю певної частини населення, адже в Болгарці цим людям бачиться жаргонне найменування будівельного інструменту "болгарки". Натомість назва має пряме відношення до історії та етнічного складу селища, яке було засноване болгарами-переселенцями у другій половині XIX сторіччя. До оскарження нової назви справи ще не дійшли, утім, мешканців Болгарки цілком може надихнути приклад сусідив по області, які вже створили прецедент.

Йдеться про багатостраждальний райцентр Більмак - колишнє Куйбишеве. Нову назву воно отримало в травні 2016 року. Жителі, які до цього не проявляли великої громадської активності щодо перейменувань, оговталися і заявили, що нова назва їм не до вподоби. На той час усі строки щодо перейменування в рамках закону про декомунізацію вже минули, тож активісти вирішили скористатися традиційним порядком перейменування, який дозволяє повернути селищу історичну назву. В якості такої вони обрали Кам'янку - це одна із старих назв населеного пункту, загалом же їх у Більмака було вже шість. Процедура перейменування доволі тривала, але за рік жителі Більмака здолали більшість її етапів: провели відповідні громадські слухання, селищна рада ухвалила звернення до обласною, та у свою чергу до Верховної. Прихільники назви "Кам'янка" вже очікували на перемогу, натомість втрутилися активісти, які проти повторного перейменування, адже вважають його незаконним. Судовий процес розпочався днями. Чи вдасться активістам відстояти назву "Більмак", невідомо.

Історик Володимир Мільчев вважає назву "Більмак" більш історичною для селища - раніше таку назву носила уся тамтешня місцевість, сьогодні вона зберігається у назві пагорбу Більмак-могила, що є археологічною та геологічною пам'яткою. Історик знову нарікає на неосвіченість жителів. Мовляв, вони не замислюються над походженням назви, їм мариться якесь "більмо". Чи достатній це привід для перейменування - питання, м'яко кажучи, суперечливе.

Утім, справа не лише в небажанні представників громад закарбувати в назвах справжню культурну та історичну ідентичність. Проблема може бути глибшою. По-перше, невдоволення мешканців підбурюють і використовують та використовуватимуть надалі окремі політики для отримання "дивідендів". По-друге, перейменування - зручний привід для точкової дестабілізації ситуації. Втретє, подібні прецеденти небезпечні тим, що створюють враження, що декомунізація не є остаточною і незворотною. Адже сьогодні Кам'янка, а завтра, може, знову Куйбишеве.

Схоже, що одна з мешканок Більмака, що відстоює назву Кам'янка, не проти цього. Вона залишила у "Фейсбуці" коментар, де начебто наполягає на Кам'янці. "По-перше, це не класнюча і не історична назва (про Більмак - Ред.), по-друге, нехай навіть і в кожній області буде Кам'янка, але це наша історична назва", - переконує дівчина. Утім, місцем проживання вона чомусь вказала "Куйбишеве, Росія". Не факт, що йдеться про селище на Сахаліні. Скоріше, це такаж "Росія", як і відомі "російські" Луганськ, Дебальцеве тощо.

Так чи інакше, за два роки по вступу законів у силу декомунізацію в Україні можна вважати такою, що відбулася. Звісно, її результати варто захищати, а разом з тим і рухатися у напрямку "деросіїзації", адже в Україні лишається велика кількість всіляких "Кремлівських", "Спаських" тощо назв, які, м'яко кажучи, не відповідають ані поточному моменту, ані прагненням українців.