Чому Трамп і Мей грають з Путіним в ігри часів Обами

Міністри закордонних справ країн "Великої сімки" на італійському самміті рішення стосовно розширення антиросійських санкцій за підтримку сирійського диктатора Башара Асада цілком сподівано не прийняли. Більше того, за словами очільника французької дипломатії Жан-Марка Еро, "питання додаткових санкцій ледь згадувалося на засіданні".

У такий спосіб голосна ініціатива керівника британської дипломатії Бориса Джонсона була відхилена. При тому не виникає сумнівів, що ні на який інший варіант розвитку подій той, схоже, і не розраховував. Бо питання подібного масштабу вимагають тривалої підготовки, і отримання згоди всіх зацікавлених сторін – на що Джонсон, схоже, навіть не витрачав час.

Тоді до чого була вся ця ескапада? Чи в Лондоні та Вашингтоні справді надіялися, що наляканий більш ніж маловірогідними санкціями Путін негайно змістить Асада і покається у багатолітній підтримці його режиму? Навряд чи.

І єдине більш-менш правдоподібне пояснення цьому дипломатичному трюку – це бажання не так прийняти нові санкції, і навіть не пригрозити їх прийняттям. Єдина ціль США та Великої Британії – це зімітувати зусилля, спрямовані на вирішення проблеми. Зумовлено це вкрай нервовою обстановкою у Берліні та Брюсселі, де вважають, що Вашингтон самоусунувся від діалогу з Путіним, і свідомо йде на конфронтацію.

Ангела Меркель неодноразово наголошувала – в тому числі, і під час контактів з Трампом, що вважає неправильним "заганяти Путіна в куток" – бо це стимулюватиме його агресію.

За такої ситуації питання антиросійських санкцій, підняте під час італійського самміту, може виглядати як класиний крок американської адміністрації часів Обами – сигнал Путіну про те, що його зовнішня політика матиме для Росії дедалі вищу ціну. Так ніби йому платити цю ціну із власної кишені.

А відмова європейських держав – в тому числі, тієї ж Німеччини та Італії – навіть обговорювати перспективу санкцій, може послужити, за належного дипломатичного потрактування, як їх небажання займатись вирішенням проблеми тим способом, який видається доречним у Вашингтоні і Лондоні.

Бо у Вашингтоні не бояться Росії Там бояться, що знервовані "відсутністю діалогу з Путіним" європейські лідери можуть розпоати якісь власні ініціативи – які, в найгіршому для світу випадку, закінчаться сепаратним примиренням Берліну з Москвою.

Тим часом російські ЗМІ повідомляють, що держсекретар США Рекс Тіллерсон та президент Росії Володимир Путін таки зустрінуться – вже завтра. Не зважаючи на принизливі для Росії коментарі першого стосовно походження сирійської хімічної зброї, і заяви про те, що Асад – це "кривавий диктатор", зробленої на останніх вихідних.

Там Тіллерсон, скоріше за все, оголосить Путіну спільну волю "Великої сімки" стосовно того, що Асаду слід шукати заміну – з чим і відбуде назад до Вашингтону. Чекати на виснаження і без того не надто великих вже ресурсів російського режиму, які сирійська операція висмоктує хоч і повільно, зате впевнено, і стежити, щоби світова ціна на нафту не піднімалась надто вже високо.

А Путін, який, схоже, і сам вже не знає до пуття, чого чекати від свого сирійського візаві (тому на всяк випадок заявляє про "можливість нових провокацій з хімічною зброєю проти сирійського уряду"), буде змушений роздумувати на тему того, як йому виплутатись із тією "маленької і переможної війни зі світовим тероризмом", в яку він цілком свідомо і самостійно втрапив у Сирії. З війни, яку ні йому, ні Асаду не виграти.