Гудбай, Захарова. Чому українці більше ніколи не повірять російській брехні

Вчора весь цивілізований світ укотре здригнувся від слів російських дипломатів. (Тут варто було б згадати ті реверанси, які ми бачили перед мертвим Чуркіним, але нехай вони будуть на совісті авторів тих піруетів та їх дипломатичного етикету.) Марія Захарова, офіційний представник МЗС Росії, назвала відео із сирійського міста Хан-Шейхун, де більше 50 людей загинули внаслідок хімічної атаки, постановочними.

Коментувати подібні заявочки – заняття відверто безглузде. Значно цікавішою тут є реакція українських соцмереж. Звісно, після анексії Криму та з початком війни на Донбасі все, що звучить з-за поребрика, сприймається у нас "в штики", можливо, навіть занадто різко. Але головна причина такого українського обурення в іншому.

Згадайте 2008 рік. Війну в Грузії. Зараз же є цілком очевидним і причина тієї війни, і дії Росії. А тоді, 9 років тому, ставлення до неї в Україні було не таким однозначним. Я вже не кажу про, скажімо, історію 1983 року, коли радянські військові збили пасажирський "Боїнг". Спитайтесь у старших поколінь, якою була реакція на той інцидент. "Збили – значить, так треба було". "Людей шкода, але нащо за нами шпигувати". І таке інше. І ні в кого не виникало ніяких сумнівів у правильності і правдивості позиції своєї держави. Та навіть коли ця держава уже стала чужа (повертаємося до Грузії), все одно виникали сумніви – і звинувачувався Саакашвілі, звинувачувалися грузини. Так, і завдяки позиції деяких політиків теж (див. на фото нижче) – але хто вони є, як не породження нашої тодішньої ментальності, нашої пост-, а насправді й надалі колоніальної свідомості.

А зараз – ні. Це і тому, що ми самі стали жертвами, але не тільки. (Жертвам ми стали і 1933 року, але є люди, які досі це намагаються спростувати.) Справа в тому, що Україна, образно кажучи, "переїхала" на геополітичній карті світу.

Згадайте часи холодної війни. Європу розділяла "залізна завіса", в деяких місцях (Берлінська стіна) відчутна прямо на дотик. І ми, радянська Україна, були по один бік цієї завіси із радянським режимом. Були і – назвіть це стокгольмським синдромом, якщо хочте – воленс-ноленс грали у його гру. Навіть ті з нас, хто бував на межі із вільним світом, в тій же східній Німеччині, все одно залишалися частиною радянського світу. Із відповідним ставленням до реальності.

А тепер ми – завдяки анексії і війні – встигли проскочити під цією новою "залізною завісою", яка опускається на континент. І вже з іншого боку. З боку вільного світу. Як Австрія, частина якої – як і Німеччини – теж була окупована Сталіним, але вона через 10 років вирвалася. І "завіса" опустилася на її східному кордоні, а не західному.

В такій ситуації зараз Україна. Навіть попри війну, попри купу потенційних колаборантів всередині країни – все одно, межа між вільним, цивілізованим світом і Мордором (як на мене, це найвлучніше прізвисько для московського гебешного режиму), проходить не на заході Львівської, а на сході Луганської області.

І реакція на всі заяви Чуркіна, Захарової, власне, будь-кого з-за поребрика – це чудовим підтвердженням. Ми звільнилися від ментальних пут режиму. Ми стали вільною країною. Частиною вільного світу.

До речі, сьогоднішнє рішення Європарламенту про надання українцям безвізу теж чудово вкладається в цю схему. З одного боку нас відгороджує (тим самим рятуючи нас, навіть ціною крові) "залізна завіса", а з іншого – нам відчиняють двері у великий, сучасний і значно чесніший світ.