Як в ЄС розправились з привидом "турецького міра"

Сварка між Туреччиною та ЄС впродовж останніх двох діб набрала небаченого раніше масштабу. Після того, як у Австрії, Німеччині та Швейцарії заборонили виступи турецьких офіційних осіб перед турецькими громадянами, які мешкають в цих країнах, а поліція Нідерландів не дозволила двом турецьким міністрам - спочатку главі МЗС Туреччини Мевлюту Чавушоглу, а пізніше міністру у справах сім'ї та соціальної політики Туреччини Фатімі Бетюль Саяма Кайе - зустрітися з турками, які мешкають в Роттердамі, стримана неприязнь між Анкарою і Брюсселем перетворилась на голосний і барвистий скандал.

Президент Туреччини Ердоган назвав владу Нідерландів "фашистами". А Німеччину – звинуватив у використанні "нацистських методів". Міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу пообіцяв довести справу до Європейського суду з прав людини. Підлеглі, відчувши настрій начальства, пішли далі – в заяві турецького МЗС Нідерланди стали "столицею фашизму".

Реакція Європи була менш барвистою, але за суттю мало чим відрізнялася. Прем'єр Данії Расмуссен заявив, що відміняє зустріч з турецьким прем'єром через те, що Анкара "тисне на демократичні принципи". Нідерланди зажадали від Ердогана вибачень – здається, без особливих надій на успіх.

Ймовірно, обидві сторони зайшли у суперечці помітно далі, ніж збирались на початку, але зупинитись вже не в стані.

Навіть у відповідь на турецьку похвалу французькій демократії, яка дозволила Мевлюту Чавушоглу зустрітися з турецькою громадою у міста Мец, у Парижі порадили Анкарі "утриматися від крайнощів та провокацій".

Формальним приводом для агітації турецьких посадовців у емігрантських общинах в ЄС був референдум, який має відбутися в Туреччині 16 квітня, і на якому вдячні турки мають розширити і без того немалі повноваження президента Ердогана до нових, небачених раніше масштабів. Зважаючи, що турецька діаспора за кордоном має колосальний розмір – наприклад, в Німеччині вона становить близько 1.5 мільйона осіб, а в тих же "фашистських" Нідерландах дотепер жило більше 400 тисяч турків, значна частина з яких зберегла громадянство, формально, вимоги Анкари мають сенс. При тому "європейські" турки – особлива стаття, їх доведеться таки вмовляти розширити повноваження улюбленого президента, бо звинуватити їх у підготовці військового перевороту і кинути до в'язниці, як то робиться з внутрішньо турецькою опозицією, Ердогану буде непросто. Але той простий факт, що масштабні політичні кампанії з залученням високопоставлених чиновників на території інших країн – це, загалом, доволі нове слово у світовій політичній практиці, помітно псує намагання Анкари переконати світ у тому, що "ЄС образив Туреччину".

Натомість в реальності в ЄС, здається, побоювалися, що процедура політичного використання діаспори може стати нездоровою традицією. В результаті чого Ердоган отримає потужний важіль впливу на європейські уряди. Не рахуючи вже того факту, що брати участь у перетворенні неформального диктатора на майже формального султана ні в Берліні, ні в Амстердамі теж не горять бажанням.

Якими будуть наслідки голосних і взаємних демаршів? Ймовірно, Анкара розірве з такими трудами укладену угоду стосовно реадмісії біженців. Можливо, навіть і справді подасть позов до ЄСПЛ. Хоча довести, що турецькі високопосадовці їхали до співвітчизників виключно як приватні особи, Анкарі, скоріше за все, не вдасться – а в усі інших випадках провадження навіть не буде почато.

Тому, найбільш ймовірно, що голосна суперечка закінчиться охолодженням і без того не надто дружніх стосунків, проблемами Брюсселю з біженцями та хрестом на євроінтеграційних проектах Анкари. До чого справи йшли і без сеансу "п'ятихвилинок ненависті" від турецько президента та його посадовців.

При тому жорстко розірвати стосунки зі США Ердоган, вочевидь, поки не готовий. Попри наявність далеко серйозніших приводів для сварки – будь то активна підтримка курдів чи "переховування" Гюлена, настільки жорстокої, як у випадку з ЄС, риторики у Вашингтоні з боку Анкари іще не чули. Оскільки в Туреччині розуміють, що повний розрив зі США призведе до неминучого "зближення" з Росією (яке зазвичай зі "зближення" якось саме собою перетворюється на підпорядкування).

А загалом, здається, в Анкарі банально не розраховували на таку блискавичну і жорстку реакцію з боку "м'якотілих" європейців. Скоріше за все, Ердоган сподівався, ховаючись за псевдодемократичними гаслами, за допомогою турецької діаспори підсилити свій вплив на європейські уряди. Ну, і збільшити правдоподібність своєї перемоги на референдумі – який він і без того виграє. Не склалося. І не можна сказати, що поразка турецького "міні-Путіна" викликає якийсь надміру сильний жаль.