Чому Путін не допустить швидкого росту російської економіки

Плани виходу Росії з економічної кризи ростуть, як гриби після дощу. Сьогодні Борис Титов, уповноважений при президенті РФ з захисту прав підприємців, представив в адміністрації Путіна програму "Стратегія зростання", яка була розроблена експертами так званого "столипінського клубу". Суть програми зводиться до стимуляції промислового виробництва за допомогою фінансових вливань. За п'ять років російському уряду і центрбанку "реформатори" пропонують вкласти в економіку Росії 7,5 трлн рублів.

Ця програма є альтернативою програмі Центру стратегічних розробок, очолюваного Олексієм Кудіним. Кудрін, який розробляв свою програму, виконуючи доручення особисто Володимира Путіна, вже встиг представити її два місяці тому на Гайдарівському форумі. Суть пропозицій Кудріна зводилась до масштабних реформ російської державної машини, тотальної реформи судочинства і багатьох інших цілком правильних і логічних речей.

Економісти – і Кудрін, і "столипінці" – з якоїсь точки вражають сміливістю. Перший перед повним залом говорив про Росію, яка на сьогодні є технологічно відсталою країною, з низькою якістю людського капіталу, низькою продуктивністю праці і жахливим державним управлінням. З точки зору "столипінців" Росія живе з невеликою і відсталою "сировинною економікою латиноамериканського типу".

Кудрін хоче істотно спростити життя російському бізнесу завдяки різкому обмеженню впливу державних і контролюючих органів. "Столипінці" пропонують стимулювати промислове виробництво завдяки колосальному потоку "дешевих грошей" – хай і ціною помітної девальвації рубля. Економісти – і російські, і зарубіжні – на повному серйозі обговорюють переваги і недоліки двох планів.

Планів, які з точки зору політики, а не економіки, є абсолютно нереальними. Бо яким би чином не відбувалося стимулювання російської економіки, реальний ріст промислового виробництва (в Росії – чи за її межами) можливий тоді – і тільки тоді – коли бізнес буде захищений від зловживань державних службовців з правоохоронних і наглядових органів. Тільки в такому випадку буде вигідніше випускати товари в Росії – а не ввозити їх по-білому, по-сірому, чи по-чорному, заплативши один раз податок чи хабар на митниці.

Більше того, стрімкий економічний ріст – якщо він раптом трапиться в реальності – неминуче призведе до появи середнього класу, здатного захищати свої інтереси перед правоохоронними і контролюючими державними органами, які є опорою путінського режиму.

Такий економічний ріст, в сухому підсумку, рано чи пізно, але абсолютно неминуче призведе до демонтажу путінської вертикалі влади. Тому цього росту російська влада не допустить. Ніколи. Навіть перед загрозою повної соціальної катастрофи.

В цьому місці можна було би потішитись принциповою слабкістю в соціальній структурі нашого стратегічного противника.

Якби не той факт, що українська економіка в реальності не надто сильно відрізняється. Звичайно, в нас немає масштабного видобутку вуглеводнів. Його місце посідає експортно-орієнтоване сільське господарство та інші видобувні галузі. В нас немає єдиного "батька нації", до якого сходяться всі корупційні ниточки. Наша корупція швидше "горизонтальна", ніж "жорстко вертикальна".

Але неможливість продуктивного і прибуткового виробництва, ніяк не підтриманого в політичній площині завдяки єдності власників чи корупційним зв'язкам із "дахом", в нас майже аналогічна російській. На додаток до того українські підприємці вимушені змагатись за робочу силу із польськими, чеськими і якими завгодно іще конкурентами. В цьому змаганні вони безнадійно програють. І якогось блискучого плану, який би змінив цю реальність, в України теж поки не помітно.