Три історії про спорт, Майдан і справжніх героїв

В дні пам'яті героїв Євромайдану пропонуємо згадати про людей, які мали відношення до світу спорту

Три історії про спорт, Майдан і справжні…

Небесний чемпіон. 19-річний Дмитро Максимов пішов захищати честь Батьківщини на Майдані, навіть не повідомивши про це своїх рідних – не хотів, аби ті переживали за нього. Молодий спортсмен – бронзовий та срібний призер Дефлімпіади з дзюдо (Дефлімпіада – Олімпійські ігри для спортсменів із вадами слуху) до початку боротьби українців за свою свободу навіть не думав про те, що доведеться боротися не з суперниками в спортивних залах, а з силовиками на вулиці, він мріяв про те, аби додати до своєї колекції медалей ще і золоту нагороду, але зрештою отримав Орден "За заслуги" ІІІ ступеня". Нажаль, посмертно.



У ніч з 18 на 19 лютого Дмитро загинув, рятуючи побратимів від бойової протипіхотної осколкової гранати, яку кинули у натовп силовики. Вибухом Максимову відірвало руку і хлопець помер в Будинку профспілок від втрати крові. Юнак, що був майстром спорту України і спортивною надією держави, загинув захищаючи рідну землю і співвітчизників. Десятьом з них він врятував життя ціною власного…

З луком проти куль. Орест Каракевич з Дрогобича увійшов до літопису Євромайдану як воїн з луком. Медик за фахом, він вирішив, що його зусилля будуть доцільніші саме в захисті позицій побратимів. Як він сам потім розповідав, "медиків там вистачало, потрібні були ті, хто б прикривав їх спини". І Орест впорався з цим завданням, хоча не мав при собі ні спеціальних засобів захисту, ні вогнепальної зброї. Лише лук та стріли, які хлопець зробив собі сам, адже з дитинства захоплювався саме стрільбою з луку, але навіть не підозрював, що практику у цьому виді спорту отримає в таких екстремальних обставинах.



Свою зброю Орест згодом втратив – коли закінчилися стріли, лук лише заважав хлопцю, тому довелося залишити його в Михайлівському соборі. Коли повернувся за ним через пару днів – зброї вже не було. Втім, найголовніше в тому, що свою місію і лук, і його власник виконали, хоча при цьому Орест Каракевич міг віддати за честь країни своє життя. Він отримав поранення в сутичках з силовиками біля Будинку профспілок. З обличчям, залитим кров'ю, хлопець ще деякий час допомагав побратимам у битві, аж поки голова не розболілася так, що Орест ледь не втратив свідомість. Пізніше медики розповіли Каракевичу, що йому пощастило – влуч дробина трошки нижче, і наслідки були б невідворотними. Втім, це не налякало героя, і вже після того, як розпочалася війна на сході, Орест вирушив захищати інтереси Батьківщини і туди. Цього разу вже не з луком та стрілами, а із снайперською гвинтівкою.



Об'єднатися заради України. До початку Євромайдану українські футбольні фанати сприймалися громадськістю виключно як молодики, що гучно кричать на трибунах і періодично додають роботи міліції. Але події трирічної давнини змусили змінити ставлення до ультрас з боку звичайних громадян України, а самих фанатів – один до одного. Революція гідності стала для фанатів з усієї країни приводом для об'єднання. Більше не було протистояння Київ – Донецьк, або Харків – Дніпро. Були тільки інтереси України, на захист яких дружньо стали футбольні фанати.



Це саме вони організовано виходили на вулиці своїх міст, аби протидіяти "тітушкам" і охороняти мирне населення. Це вони їхали до Києва, аби допомагати боротися з силовиками. І це вони потім, залишивши родини і улюблені місця на трибунах стадіонів, відправлялися до гарячих точок в АТО, аби війна не завершилася для України поразкою. Фанатське життя взимку 2014 року змінилося в країні назавжди і в літопис Революції гідності ультрас вписали свою власну героїчну сторінку. Нажаль, в тому числі і власною кров'ю.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Сектор

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme