Євробачення-2017. Vivienne Mort: Мені дуже пощастило, що я співаю українською мовою

Depo.ua продовжує цикл інтерв'ю з кандидатами на виступ від України на "Євробаченні-2017".

Даніела Заюшкіна – соліст і лідер гурту Vivienne Mort, киянка, за освітою диригент, з чотирьох років займається музикою, з дитинства захоплюється Бахом. Про неї так небагато інформації в Інтернеті типу "народився-женився-хрестився" бо ці дані Дана не вважає за важливі для своїх прихильників.

Перші спроби створити гурт були в 2007 році, в 2010 з'явився дебютний альбом, через три роки - перший повноформатний альбом "Театр Pipinó". На Євробачення-2017 Vivienne Mort іде з багажем з п'яти альбомів.

18 лютого Vivienne Mort виступатиме на відбірковому півфіналі Євробачення 2017 з піснею "Іній".

- В березні 2016 ви казали в інтерв'ю, що музиці не потрібні змагання, коли вас питали, чому би вам не піти на Євробачення. В 2017 році гурт Vivienne Mort бере участь в "Євробаченні-2017". "Ми вирішили виступати на Євробаченні 2017, тому що це єдиний відомий нам спосіб заспівати одночасно всім, виступити для величезної кількості людей, які об'єднані інтересом до нової музики". Що змінилося для вас?

- Тривалий час ми вважали, що на таких заходах наша музика не доречна. Основне, що мені не подобалося - у конкурсах пісня змагається проти пісні. Порівнюються речі, які не створені для порівнянь. Коли нас запросили знову, ми, перш ніж казати ні, подумали ще раз. Після наших обговорень я сприймаю це дійство не як конкурс або ринг, де схрестилися музичні сили і затято борються за перемогу. Ми не збираємося займатися нічим таким. Для Vivienne Mort "Євробачення" - це чи не єдина відома можливість одночасно заграти для такої великої кількості людей. Все це побачать і почують ті, з якими ми ще не знайомі. В нас є багато своїх слухачів, це наша спільнота. Але є багато людей, які не ходять на концерти. І мене не влаштовує той факт, що через це я не можу заспівати для них свою пісню.

"МИ НЕ ЗАВЖДИ СЛУХАЄМО, ЩО ПРОПОНУЄ НАМ НАШЕ НУТРО"

- Ваша пісня на цьогорічному нацвідборі – одна з небагатьох українською. Переважна кількість учасників кажуть, що переклали свої пісні англійською, бо бояться, що їх не зрозуміють. А ви, виходить, не боїтеся?

- Та не знаю, мабуть, ні. В мене ніколи не було проблем із взаєморозумінням зі слухачами. Звичайно, носіям мови легше сприймати свою мову, якою їх виховували батьки, бо так відбувається їхнє мислетворення і так, можливо, швидше потрапляє в душу. Але по-перше, музична мова - це універсальна мова. Поза текстом є те, що ти хочеш передати сам собою, і я схильна вірити, що люди відчувають правду і якісь істинні посили.

Друга ж причина, чому я не перекладатиму свої пісні іншими мовами – я ж їх пишу не тому, що захотіла написати пісню, а тому що пісня захотіла написатися. Пісня захотіла з'явитися ось такою. Мені пощастило (і ці слова сподобаються моїй вчительці з української мови та літератури Світлані Олександрівні), що наша мова є дуже милозвучною і добре годиться для написання нею віршів і пісень. Вона красиво звучить і всім, хто вправно нею користується, дуже пощастило. Є українці, для яких написання пісень англійською - це природньо. Але я не серед них.

- Як пісні взагалі пишуться? Як воно приходить, звідки?

- Однозначно, до мене пісні приходять з перевіреного джерела. Я людина не зосереджена і постійно відволікаюся, знаходжуся в постійному пошуку, риси мого світогляду постійно змінюються. Але пісні - це те, в чому я впевнена, на чому я стою і що, як мені здається, надає всьому моєму життю сенс.

- Що вас надихає?

- Для мене натхнення - це той стан, коли я не занурена в побут і щось не цікаве. Як тільки докладаю зусиль і відмовляюся від інертної поведінки, одразу потрапляю на альфа-хвилю - на ній нам доступні різні цікаві речі, і ми мислимо ширше, оригінальніше… Мені здається, в нас одна з проблем полягає в тому, що ми не завжди слухаємо, що пропонує нам наше нутро. Там, в нутрі, є дуже багато різних оригінальних речей, притаманних тільки нам. Мені, конкретній людині. Вам, конкретній людині – більше ні в кого такого нема. Проте люди часто просуваються якимись перевіреними стежечками і стають "повторками" лише тому, що побачили, що за це когось вже любили, хвалили, і якщо зробити так само, то й результат буде гарантовано позитивним. Саме тому в нас так багато однакової музики, однаково підкатаних штанів, тощо.

Моя музика - це те, що я роблю, коли роблю те, що мушу.

- Диригентська освіта якось впливає на вашу творчість?

- Крім того, що я диригую на сцені (при цьому порушуючи схему, бо я не була відмінницею), я ще вдячна Глієра за красиву музику, яку ми вивчали. В мене основа – академічна музика. Я в дитинстві багато часу провела з Бахом. Найкращий друг. Мені потрібен був хтось, хто фундаментально ставиться до життя і над кожною нотою проставляє номер пальця, яким її потрібно грати. Йому можна пожалітися і запитати: "Бах, чому життя – біль?" А він відповідає: "Та чекай. Ти чула мою двоголосну інвенцію фа мінор? Візьми вивчи". Вчиш і торкаєшся до єдиних і непохитних знань. Люди, які знаходяться на високому рівні свідомості, являються для нас провідниками, навіть коли ми жодного разу не бачилися.

- Людьми диригувати ви вмієте?

- Маніпулювати?

- Диригувати.

- Вмію хором і оркестром, але в людей і так складне життя, не треба їх мучити.

- А гуртом диригуєте ви, чи разом все створюється?

- Диригує гуртом Гліб Проців, він наш барабанщик і спеціаліст з питань Vivienne Mort. Я відповідаю за постачання пісенних ідей. Аранжування робимо разом.

Маніпулювати людьми я теж вмію. Коли в дитинстві зрозуміла, що мені це добре вдається, то спершу було дуже соромно і я не знала, як цього позбутися. З тих пір, як відкрила в собі такі здібності, стараюся ними не користуватися, тому що мені б хотілося вміти поважати чужу свободу. Не можу похвалитися, що завжди це вміла - я зазвичай дуже нахабна, егоїстична, і коли мені щось подобається, я це собі забираю, включаючи і людей. Так жити не можна, тому я борюся з цим ворогом. Скоро переможу. Постійно нагадую собі, що мені ніхто нічого не винний, а я - винна. Так мені корисно і так краще.

"ХОЧУ ВИДАТИ АЛЬБОМ, ЯКИМ БУДУ ПОВНІСТЮ ЗАДОВОЛЕНА, А ПОПЕРЕДНІ ЗАПИСИ ВИЛУЧИТИ З ІНТЕРНЕТУ"

- В одному з інтерв'ю ви казали, що в альбомі "Роза" дійшли вже до тієї межі в творчості, коли повністю пишаєтеся ним. Що далі?

- Я майже ніколи не задоволена результатом, тому що мій головний ворог - це лінощі. Вони заважають мені в усьому, що я можу зробити хорошого. Оце "можу зробити" або "стараюся" або "буду старатися" - це вже просто смішно звучить. "Я постараюся постаратися". Обираю якийсь шлях, але по дорозі відволікаюся і починання випаровується в повітрі, починання втрачає ім'я дії. Тому дуже багато наших пісень, через мою лінь та розфокус не стали такими довершеними, якими могли і якими звучали в моїй голові. Вони недопрацьовані. Саме тому ми плануємо видати новий альбом, яким будемо повністю задоволені. Який надовго лишиться. А попередні записи, які нас не влаштовують, думаємо вилучити з Інтернету. Це не стосується "Рози", "Філіна" і ще деяких окремих пісень.

- Преса часто називає вас інопланетянкою, готесою, ельфійкою. Таке сприйняття не тисне на вас? Не хочеться іноді побути на сцені подуркувати, побути веселою

- Звичайно, я не вважаю, що вся наша музика меланхолійна, а я готеса.

Але так - це мінор. Не бачу сенсу веселитися заради веселощів. Мені здається, навіть, що наші пісні певною мірою відображають сьогодення, як будь-яка музика описує свій час. І якщо моя музика існує - це означає, що існують і такі переживання, і якщо так багато людей приходять на мої концерти, значить не в однієї мене вони такі. І я лише маленький етап в житті цих людей, маленька нота в їхній симфонії. Ні я, ні вони не будемо вічно роздумувати над буттям, інколи ми будемо розв'язувати вузли, сміятися над тупими жартами, стрибати на батуті і їсти цукерки. Але я таке можу робити лише після того, як подумала і щось усвідомила, занурилася в себе. Мені не підходить поверхове існування. Я не хочу туди-сюди пролиняти по цьому світу, щоб в якийсь момент - це просто закінчилося, а я так і не відчула, що у всьому цьому був сенс.

- В чому ви наразі відчуваєте сенс? Від чого ви отримуєте найбільше задоволення?

- Від людей. Від дружби. Це взагалі, мені здається, найкрутіше, що є.

- А друзів може бути багато чи друг може бути тільки один?

- Їх може бути багато, може бути один.

- А у вас скільки?

- Я не рахую друзів (сміється). Я з ними дружу...

- В "Пташечці" ви шукаєте свою людину і не знаходите. А чи багато ви зустрічали не своїх людей, доки знайшли свою?

- Я все ж таки скромно вважаю, що всі люди, яких ми зустріли на своєму шляху - це саме ті люди, яких ми мусили зустріти. Вони всі давали нам уроки, щоб ми їх вивчили.

- У вашому житті є історія щасливого кохання, чи вона ще попереду? Як вам зараз здається?

- Якщо відповідати на це питання в рамках соціальних, то в нашому суспільстві щасливим і благополучним вважаються довгострокові відносини з довгою історією в інстаграмі. Проте кохання - це така субстанція, яка пролітає і торкається нашої душі, скоріше за все, кілька малесеньких хвилин на все життя. Той справжній стан, коли ти нічого не потребуєш від людини, не хочеш, щоб вона тобі була щось винна, не чекаєш, не покладаєш надій, не збираєшся щось розбудовувати, не малюєш перспектив, а просто відчуваєш. Цей світлий стан. Це для мене "щасливе кохання". Я завжди готова зустріти його знову.

- Як хтось з поетів казав, треба бути постійно закоханим, щоб писати…

- Звичайно, це ж різні назви одного і того ж самого стану. Це альфа-стан, коли ти можеш більше і ти проявлений. Коли ти не закоханий, ти не проявлений. Ти як бліда тінь самого себе. В тебе є твій звичний графік, ти його ведеш, але минають тижні, дні, місяці і розвертаючись на них ти бачиш, що щось відбувалося, але не відбулося нічого значного, від чого тобі добре і від чого ти відчував себе живим. Саме тому так важливо шукати почуття. Для мене. Можливо, комусь іншому зручно інакше. Знаю кілька таких.

САМОГУБСТВО - ЦЕ ЛІНЬ ПОПРАЦЮВАТИ І СТАТИ ЩАСЛИВИМ

- Дано, ви в юності не були емо?

- Так дивно - наші батьки були піонерами, а ми емо. Ну, мені подобався стиль одягу і деякі колективи. Я була складним емоційним підлітком.

- А чули про "Море китів"? Вони молодь спонукають до самогубств. Ви свого часу були близькі підлітковій субкультурі емо, яка певною мірою також культувала самогубство. Звідки це береться в молоді, на вашу думку, оце прагнення не жити?

- Не чула про "Море китів". Я б не стала звинувачувати якихось міфічних китів в підліткових самогубствах. Звичайно, якщо вони правда розповідають підліткам, що вбивати себе класно, то честі їм це не робить, проте я б не перекладала відповідальність за життя одних людей на інших, хіба що вони прийшли і самі їх вбили.

Бажання самогубства - це перемога его над душею. Его хоче отримати, нічого не віддавши. "Мене ніхто не любить, піду собі в садочок, наїмся черв'ячків". Я висловлююся так зухвало, бо пройшла через ці питання і зрозуміла, що перш ніж вимагати від світу посмішки, треба йому посміхнутися першим, замість того, щоб питати "а ти мене любиш?" потрібно першому проявити любов і подивитися, що буде.

Люди, які обирають померти, не віддавши світу те, що вони можуть (а в кожного є своя місія і великий потенціал), то є жадібні і ліниві люди. Повірте, самогубство - це лінь попрацювати і стати щасливим.

- Ви страждали на анорексію. Що зараз для вас значить бути в формі, тримати себе в формі?

- Мені більше подобається поняття "бути в балансі", тому що "бути у формі" - це утопія. Сліпа мрія постійно відповідати формі. А так не буде, тому що все тече, і все вода, і ми міняємося з дня на день. Втримати однакову форму неможливо, хіба що забальзамувати себе. Адепти анорексії часом згодні на цей варіант, в них там в голові сутеніє.

Потрібно, і чим швидше, вчитися себе любити. Просто уявити, як ми будемо дивитися на свої фото через 20 років. Навряд чи ми будемо чимось дуже сильно незадоволені. А сьогодні нам хочеться скинути, набрати, виправити, і все щось не так. І зазвичай всі ці виправлення починаються з завтра, яке, як правило, не настає. Думаємо "от прийде час", а час тільки йде. Чим швидше ми усвідомимо, що час закінчиться, і життя термінальне, тим швидше ми почнемо любити надані нам ресурси.

"ЧИ МОЖУ Я ВЖЕ ПОКАЗАТИ ЦЕ БАХУ"

- А ви навчилися себе любити?

- Вчуся, досі вчуся. Я не можу себе любити, коли я не працюю, лінуюся. Щоб любити себе, треба постійно собі доводити любов діями. Доводити, що ти богоподібний. Якщо ти богоподібний, ти живеш достойно, бо з дитинства запрограмований – "Бог не чинить погано".

Чим мені подобався Бах - мені подобалося його ідеальне бачення світу і надлюдська робота, щоб передати це своє бачення. Наприклад, "Добре темперований клавір". Я не можу собі уявити, як проходив його день! Мабуть він прокидався зранку і до ночі з ним сидів, з клавіром. Це ідеально, це нічим не гірше за древні пам'ятки літератури, які читають і вивчають. Там все є, вся гармонія всесвіту.

І зараз в мене такий є тренінг – коли я щось напишу і ми це розробляємо, і я хочу відволіктися, я питаю себе – чи можу я вже показати це Баху? Якщо не можу, то чайок відкладається.

- Із Бахом у вас це як вічне питання, коли не знаєш, як вчинити "а як зробив би Ісус"…

- Памятаєте, у Селінджера в "Френні і Зуі" головний герой, коли лінувався щось робити, (а це будь що, тому що починається з малого – ти не зав'язав шнурок і пішло-поїхало, потім в тебе і в голові кавардак), то він все робив заради Товстої Тітки. Якоїсь міфічної Товстої Тітки і в решті решт він зрозумів, що це Ісус. Це я так якось передала… Але суть ясна – все робити максимально добре, як тільки ти можеш, неважливо заради чого.

- Здається, за багатьма вашими згадками про лінощі стоїть не лінива людина, а перфекціоніст скоріш за все

- Дуже лінивий перфекціоніст

- Ви з 5 років не їсте м'яса і я не питатиму чому, бо ви вже багато разів розповідали ("Це будо давненько, я погано вже пам'ятаю деталі. Я поїхала в село, де було багато тварин. Потім запитала в мами, з чого робляться м'ясні вироби. Я дружила з ними ціле літо, а виявилося, що їх на наступний рік, скоріше за все, з'їдять. Не хотілося бути причасною до цього") А в хутро і шкіру також не вбираєтеся?

- Я намагаюся просто не існувати за рахунок інших, мені це неприємно. Я не знаю, що можу дати навзаєм.

Ми просто беремо собі все, що нам потрібно. Собі, собі. Я не настільки мерзну, мабуть... Може, якби я дуже сильно мерзла і це б погрожувало моєму життю, то я вдягла би шубу. Але б точно не вбила когось заради хутра.

Тут знаєте, якийсь певний дисонанс: якщо я не можу вбити і сама собі добути це, значить щось непослідовне буде в моїх діях, якщо я потім це на себе вдягну. Але я б не хотіла щоб це звучало якось по екстремістські, це мої такі внутрішні роздуми.

- Ну тобто, ви вважаєте, що якщо ти хочеш з'їсти курку, то іди і вбий її

- Так вважає Марк Цукерберг, а не я. Я скоріше б із Клінтом Іствудом погодилася: "щоб всі відчепилися від усіх". Все одно кожна людина приймає за себе рішення. Це може бути поїдання м'яса, фастфуду, наркотиків, салату з рукколи - рішення кожної окремої монади. Завдяки своїй краснмовності ми зможемо вмовити людей щось робити, або не робити, але якщо це не відповідатиме їхньому внутрішньому стану, це принесе тільки шкоду. Кожному своє. Знаєте, як: "Дозволь іншому бути іншим."