Як "українець молоденький" ставав "зубром" запорізького політикуму (ЦИТАТИ)

Запорізький нардеп Петро Ванат, що помер напередодні, був вихідцем з радянської номенклатури, але завжди відчував себе українцем

Як "українець молоденький" ставав "зубро…

Смерть запорізького нардепа Петра Ваната на 80-му році життя не стала несподіванкою для людей, які добре його знали. Перед тим, як лишити цей світ, він довго та важко хворів. А от містян, що не були близькими до політика, новина переважно шокувала.

Петро Ванат був, як кажуть, "зубром" запорізької політики. В часи Перебудови він належав до місцевої компартійної верхівки, а після проголошення Незалежності зберіг позиції у вищих щаблях влади регіону. Профілем Ваната були економіка та розвиток промисловості. У Запоріжжі він мав дуже високий авторитет та визнання серед різних груп політичної та фінансової еліти. При цьому певною мірою Петро Ванат лишався "чужим серед своїх": серед вихідців з радянської номенклатури він вирізнявся тим, що ніколи не цурався української мови та носив вишиванку, а для патріотичних кіл (принаймні того покоління, яке пам'ятає 1980-ті – початок 1990-х) він і далі був комуністом.

Портал Depo.Запоріжжя вирішив опублікувати окремі цитати з інтерв'ю Петра Ваната, яке раніше не з'являлося у ЗМІ. Це інтерв'ю було записане професором Федором Турченком у 2008 році, під час роботи над монографією "Запоріжжя на шляху до себе…". Розмова була присвячена насамперед місцевим процесам часів розпаду СРСР, однак політик також розповідає про свій життєвий шлях та ставлення до ключових подій в новітній історії України.

1. Про дитинство

"Народився я на території тодішньої Польщі, в селі Дубно, недалеко від Перемишля. Батьків не пам'ятаю (Петро Ванат рано став сиротою, - Depo.Запоріжжя). Виховувався у великій сім'ї, у дідуся і бабусі, їхніх дітей – моїх тіток і дядьків. У сім'ї була тепла аура, добрі стосунки. Через те, що в сім'ї було багато дівчат, то дуже часто збиралася молодь.

Пропускаю події війни, які закарбувалися досить яскраво. Після її закінчення у ході сумнозвісної операції "Вісла" нашу родину переселили на Тернопільщину. Я пізнав, що таке холод і голод (бо не було, що їсти і в що взутися), але тут я успішно закінчив "семирічку", а потім і Збаразьку середню школу".

2. Про Шевченка

"Мене рано навчили грамоти. Десь у п'ять років я міг писати і читати, знав напам'ять кілька творів Т.Г. Шевченка, зокрема, поему "Сон". Разом з грамотою я отримував основи національного виховання. Всі ми вважали себе українцями і мріяли, що колись будемо разом з Великою Україною. Ці почуття були настільки природними, що мені навіть складно передати. Пам'ятаю, мені задавали питання:

– Хто ти, хлопчику маленький?

Я відповідав:

– Українець молоденький.

"Які символи у неньки?"

– Лев і тризуб золотенький.

Повірте, ці щирі враження, відчуття великої української родини, заповнювали кожну клітину мого життя".

3. Про юнацькі мрії

"Я, як і всі молоді люди, марив бути льотчиком. Я здав документи до вступу до Двінського вищого авіатехнічного училища. Звідти прийшло повідомлення, що після отримання атестату я буду запрошений, як курсант. Але я вагався. В останній момент, під впливом друзів і вчителів, я змінив рішення. Чи не вирішальною була думка вчителя української мови й літератури. У відповідь на мої вагання, він сказав: "Якщо хочеш, щоб я тебе поважав, йди в цивільний заклад – педагогічний, медичний, інженерний. Ти не воєнний".

4. Про Донбас

"Ми з моїм однокласником Ігорем Ковальчуком, який теж закінчив школу із срібною медаллю, вирішили: "А поїдемо в Донбас". Тоді всі у нас їхали в Донбас. Вирішили так: якщо поступаємо, то вчимося, якщо не поступаємо, йдемо в шахту. Пропрацюємо рік, потім знову будемо поступати. До тих пір будемо працювати в шахті, доки не поступимо. З цими думками, зібравши речі і документи, ми поїхали у Донецьк поступати до Донецького індустріального інституту ім. Хрущова. Ми знали, що в студентів там красива уніформа. Думали, що у нас буде менше клопоту з одягом, бо грошей не було. Ми були впевнені в собі, маючи нестримне бажання вчитися. Хотілося бути інженером, бо у мене були здібності до майстрування. На співбесіді мене запитали: "Чому йдете в металурги, ви ж селянин?" Аргументи у мене були слабенькі, але бажання вчитися велике. Може, відіграла роль моя впертість, може, розум людей, які вели співбесіду, але я став студентом першого курсу металургійного факультету.

5. Про партійну роботу

Після завершення навчання Петро Ванат за розподілом приїхав у Запоріжжя, працювати на "Запоріжсталі". За деякий час інженерну роботу змінив на комсомольську, а потім - партійну.

"Коли я вступив до інституту, то у мене було одне бажання – отримати вищу освіту й стати інженером, йти по інженерній стезі. Але в 1963 році мене несподівано обрали головою ради молодих спеціалістів. Я енергійно взявся за справу. І коли за два роки мене викликали в партком і сказали, що я повинен йти на роботу секретарем комітету комсомолу, то, повірте, для мене це було трагедією, крахом моїх мрій. Пішов до начальника цеху і говорю: "Залиште мене в цеху, я тут потрібен". А він відповідає: "Іди й погоджуйся – так вирішив партком заводу". Я на той час став кандидатом в члени партії і беззастережно підкорився партійній дисципліні. Пізніше, коли мене запропонували на роботу інструктором обкому партії, я знову просив залишити на заводі. Я завжди пам'ятав мудрий вираз директора заводу: "Тримайся заводської труби". Але не вийшло, і я став працювати в партійних і комсомольських органах. Як і усі ми, я був впевнений, що я роблю велику державну справу. У мене не виникало питання, що "щось не так".

6. Про перебудову та демократію

"У суспільстві почали поширюватися такі процеси, які партія у тому вигляді, у якому вона склалася, втримати не могла. Я відчув, що ми, партапарат, живемо одним життям, а народ – зовсім іншим. Але і в той час ми вирішували дуже багато питань. До мене, як до першого секретаря, у день прийому приходило тридцять і більше людей.

Мені імпонував Горбачов, я згадав "відлигу" 1960-х років. За натурою я - демократ, і мені подобалися ці процеси демократизації. Але виявилося, не все так просто. Я хочу розповісти таку історію. Пригадую, коли ми були з візитом дружби у австрійському місті Лінці, то я із задоволенням розповідав про демократизацію в суспільстві. Колишній директор суднобудівного заводу, що працював в основному на експорт для Радянського Союзу і дуже добре знав мову і наші порядки, сказав: "Петре Михайловичу, Вам треба не демократію, а демократуру, тобто, за формою демократію, а за суттю диктатуру". Мабуть, він був правий.

7. Про самостійність та "сало"

"Я вважав, що Україна має бути самостійною державою. Так, я дотримувався тієї думки, що вона має мати дружні відносини із сусідньою Росією. Але я знав із життя, що завжди робилося приниження з боку російських колег. Ніби то колеги, але завжди нагадували про "сало". Це було помітно. Ми могли б створити нормальну державу на паритетних началах з Росією та іншими республіками Радянського Союзу.

Я прийняв незалежність, як дар Божий. Я уявляв ще з дитинства, що Україна повинна бути самостійною. Думав, що мудрість візьме верх і все буде добре. Потім побачив, що не все так.

8. Про "західняцьке" походження і непризначення секретарем обкому

"Я над цим думав, хоча ніхто про це відкрито мені не говорив. І це було своєрідним стимулом для постійної роботи над собою. Для забезпечення просування по службі я змушений був своїми результатами постійно доводити, що я "кращий". Цілком можливо, що причиною мого не обрання першим секретарем обкому було місце народження в Польщі і перебування родичів за кордоном".

9. Про те, чому у 1991-му в Україні не відбулося зміни владної еліти

"Влада захищає себе. І думки у владі не могли появитися про "самовідвід", бо люди звикли і хотіли бути при владі. Звичайно, якщо б провели такі вибори, то щось змінилося б, але не дуже кардинально. Якщо б та частина людей, що називали себе демократичними силами, були більш організованими, підготовленими та мали на руках засоби масової інформації, то, звичайно, в той час можна було створити групу для заміни старої влади. Всі були готові до змін. Звичайно, якщо б сили були підкріплені організаційно, фінансово, ідейно. В цей час у Верховній Раді була компартійна більшість – 239. Президентом був колишній другий секретар Компартії Кравчук. Безперечно, це була передова і відповідальна людина ,і він не міг сам себе в груди бити і казати, що хоче все кинути".

10. Про заколот ГКЧП та проголошення незалежності

"Я пам'ятаю цей день. Дем'янов (голова облради та облвиконкому, - Depo.Запоріжжя) прийшов з бюро обкому партії, яке розглядало питання, як бути, і не прийняло ніякого рішення. Він зібрав своїх заступників і питає: "Хлопці, що будемо робити?". Я висловив думку, що треба бути послідовним. Якщо в Україні панує настрій бути в незалежній державі, то ми не маємо права думати інакше. Тому пропоную не реагувати на вказівки центральних органів. В будь-якому випадку, з облвиконкому ніяких листів чи на підтримку, чи проти, не пішло. Якщо й пішли, то без нашого відома. Але мені здається, що Дем'янов нічого не підписав".

Портал Depo.Запоріжжя висловлює вдячність Федору Турченку за наданий матеріал.

Всі новини Запоріжжя сьогодні читайте на Depo.Запоріжжя

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme