Чому Україна не має свого "Болека", а ФСБ ніколи не відкриє архіви, як ЦРУ

В Польщі нарешті оприлюднили результати експертизи документів агента "Болека", яким таки виявився Лех Валенса. Звісно, історія цим не завершиться, будуть дискусії, заяви "за" і "проти", коментарі всіх, кого тільки можна, в першу чергу самого Валенси. Але це проблеми поляків – їм із цим жити, переживати і змирятися. ("Dla was to tylko "Bolek", dla nas przede wszystkim bohater" – пише Gazeta Wyborcza.) Але нас передусім цікавить інший аспект цієї історії.

Кілька тижнів тому Центральне розвідувальне управління США, знамените ЦРУ, виклало у себе на сайті сотні тисяч документів зі своїх архівів, багато з яких стосувалися і України. Просто взяли – і опублікували. Заходьте, читайте, дивіться, чим займалася ця спецслужба, яку інформацію збирала. І так само з історією "Болека" – знайшлися документи, їх відкрили для вільного доступу, разом з тим провели експертизу (довго, майже рік пройшов від моменту заяви до остаточного результату). І ось, маєте.

Це різні події, зовсім різні. Але є один момент, який їх об'єднує. Вони – про минуле. Про те, що пройшло, про ту сторінку, яку перегорнули. І навіть співпраця Валенси – навіть якщо це дійсно мало місце, і не просто формально, як це іноді бувало, а насправді, з відповідним фактажем – це уже історія. Яка нічого не змінить в житті сучасної Польщі. Можливо, і в ставленні до самого Валенси теж.

Напевно, лише країни вільного світу можуть так легко розкривати своє минуле. Яке б воно не було – складне, негарне, часом відверто огидне. Але можуть. По сусідству із Польщею була така країна – НДР. Після того, як вона повернулася до складу Німеччини, були відкриті всі архіви східнонімецьких спецслужб, і кожен бажаючий міг подивитися на свою особову справу. Багато хто дізнався дуже неприємні речі про рідних і близьких, про найкращих друзів. Все це було. Але все це мало бути.

А з іншого боку у Польщі є сусід, який досі нормально не розкрив усі свої архіви радянських часів. Це ми з вами, це Україна. Максимум, чого ми дочекалися, та й то скоріше випадково – це історії з Іриною Фаріон, яка заперечувала своє членство в КПРС (не роботу на спецслужби, ні, просто наявність партквитка, який в її роки уже був більше формальністю, ніж реальним показником ідеологічної складової його власника), але потім з'явилися документи, які підтвердили ті чутки. Всього-на-всього. А уявіть собі, що в наших архівах тихо-мирно лежать документи, в яких, наприклад, сказано про те, якийсь із демократичних, опозиційних Кравчуку кандидатів у президенти на виборах-1991 був агентом КДБ. Або навіть усі троє. Чи, скажімо, виявилося б, що "народний президент" Ющенко у радянські часи був банальним "стукачом". Уявляєте собі цей вибух?

І це ж не найяскравіший приклад. Далі на схід – Росія, де досі закриті архіви не те що КДБ, а й військові, часів Другої світової. Здавалося б, що там можна приховувати? Кількість жертв? Вона й так за роки виросла до катастрофічних розмірів, навряд чи якась реальна цифра, якщо вона більша за нині побутуючі, кого вжахне. Те, що Сталін сам готував напад на Німеччину? Так це уже давно більше, ніж просто версія колишнього ГРУшника Резуна-Суворова – ще трохи, і увійде в підручники історії. Бездарність частини генералів? Жахливі злочини щодо польських офіцерів в 1940-му і німецьких жінок в 1945-му? Це теж ніяка не таємниця, вже написані книжки, зняті фільми. Що можна приховувати стільки років? І – навіщо?

Та тому, що все це для Росії і росіян – не минуле, а сучасність. Тому, що День перемоги – це їх національне свято. І вони бережуть його, як зіницю ока. Навіть закони приймають про кримінальну відповідальність за "наклепи" на "великий подвиг". Куди вже тут відкривати архіви. Я вже не кажу про історію НКВС-КДБ, ця організація функціонує і досі, під новим псевдонімом. Росія – країна-раб. Країна, яка досі знаходиться в заручниках у чекістів – і, доки ситуація не зміниться, так і буде ховати своє страшне минуле. В першу чергу від самих себе.

(Втім, не тільки від себе. Навіть відкритих джерел вистачає для того, аби провести очевидні паралелі і здогадатися, що на Донбасі і в Криму путінська Росія діє точно таким ж методами, як діяла в Україні сто років тому Росія ленінська. І це вже непрямий, але доказ того, що не було ніякої "русської весни", "референдумів" і такого іншого – а була операція російських спецслужб і збройних сил. Як і тоді. Як і завжди.)

Україна ж просто боїться саму себе, своєї реакції на подібні документи. Нам соромно подивитися в дзеркало і визнати, що все це – було. А поляки змогли. І, як правильно зазначив журналіст "Виборчої", навіть якщо щось таки й було – Валенса своїми подальшими вчинками перекрив цю темну сторінку своєї біографії з головою.

Напевно, оця от здатність не відвертатися від свого минулого, а чесно визнати – при цьому не тягнуши в нові часи, а залишивши там, в минулому, для історії та істориків – і є ознакою вільної країни. Вільного суспільства. Вільних людей. Пам'ятаєте, як 1970 року канцлер Німеччини Віллі Брандт став на коліна на території колишнього Варшавського гетто? Не за свої гріхи, він якраз був антифашистом – але за гріхи своєї країни. А Росія, яка є і продовженням, і правонаступником, і плоттю від плоті СРСР – досі не покаялася за свої гріхи, в тому числі й перед Україною. Бо не визнала їх. Саме тому і досі, 85 років по тому (!!!) московські архіви мовчать про Голодомор. Архіви ЦРУ – це звичайна робота спецслужб, це минуле, яке нікому вже не заважає. Архіви КДБ – це страшна і досі не визнана історія, це сучасність Росії.