Останнє інтерв’ю військкома: "Хочу піти у відставку. Моє серце більше не витримає похорону"

Це інтерв'ю портал Depo.Запоріжжя готував по шматочках і уривках. У ті короткі проміжки часу, коли не обговорювали ситуацію на фронті або не уточнювали обставин загибелі чергового запорізького Героя. У такі рідкісні хвилини нам, все ж таки, вдавалося не говорити про "зраду ", політику чи незрозумілі нам дії чергового генерала. Тільки про особисте, про емоції і переживання.

Під час таких розмов він розповідав про своїх синів – справжніх бойових офіцерів, які з самого початку війни перебувають в АТО. Скаржився на запорізьких дівчаток-контрактниць, котрі ніяк не хочуть його слухатись і перевестись на службу до штабу. Переживав, чи всього вистачає на фронті. А ще планував піти у відставку, бо після чергових похорон серце не витримувало болю.

Він мріяв про перемогу і детально планував той день, коли зустрічатиме наших вояків, які повертатимуться додому. Проте не встиг – восени минулого року, 22 листопада, справжній офіцер, заступник військового комісара Запорізької області полковник Логвінов пішов у Небесну Гвардію.

Це – його останнє інтерв’ю.

– Обидва ваших сини служать в зоні АТО, вони там з самого початку бойових дій. Як ви наважились їх туди відпустити, знаючи, яка важка ситуація на Сході?

Наразі обидва мої сини вже в званні майорів. Один з них служить у нашій запорізькій 55-ій артилерійській бригаді. Другий також служив у 55-ці, проте потім перевівся до 36-ої бригади, до морпіхів. Вони на фронті з самого початку війни виконують бойові задачі: Донецьк, Дебальцеве, Маріуполь.

Я не міг вплинути на їхнє рішення щодо участі в проведенні антитерористичної операції. Вони – справжні офіцери, і було б дивно, якби їх не було на Донбасі.
І, чесно кажучи, я дуже пишаюся своїми хлопцями!

- Вам, як батьку, не страшно було їх туди відпускати? Тим більше, що ви сам офіцер і чудово розумієте, що відбувається на фронті.

Це наша робота, і всі емоції, як-то кажуть, відставити! А якщо серйозно, то, звісно ж, я дуже переживаю за хлопців. За своїх синів і за всіх військових, які наразі в зоні бойових дій. Але я вірю, що все буде добре, бо на нашому боці Бог і правда. Не ми пішли з війною до когось, ми лише боронимо свою землю. І Господь Бог нас захищає.

- На жаль, не всіх. Запорізька область вже втратила майже 140 бійців (на момент проведення інтерв’ю, наразі їх більше 150, – Авт.).

- Це дуже боляче. І ці втрати – втрати не окремої сім'ї, а всієї Запорізької області, всієї України. Так склалося, що я присутній майже на всіх похоронах наших хлопців. І це неймовірно важко. І неможливо дивитися в очі вбитій горем матері чи дружині бійця. Коли вони підходять до мене і питають: "За що? Чому саме він? " Я не знаю, що казати. Всі слова про захист Батьківщини, громадянський обов’язок – все не те. Цим не поясниш малій дитині, чому вона більше ніколи не залізе на руки батькові.
І в такі моменти почуваєш себе винним в тому, що цей Герой вже не повернеться додому.

Полковник перед близькими загиблих на сході бійців на церемонії перепоховання впізнаних Героїв на Кушугумському кладовищі

- Але ж не ви накривали їх "Градами" чи стріляли зі снайперської гвинтівки...

Так, стріляв не я, проте… Я пам’ятаю, коли була перша відправка наших хлопців. В той день падав дощ. Багато з них були з нині прифронтових районів - Гуляй-Поле, Куйбишеве. Вони не розуміли, що відбувається і з ким треба воювати. Хоча… Тоді мало хто взагалі розумів, що відбувається. У всіх було лише одне питання: чому ми їдемо на Донбас і що там робити, там же наші брати, вони ж такі самі, як і ми? Як це - війна?
А потім пішли наші перші втрати… А потім ще та й ще…

Знаєте, після чергових похорон, я не можу спати ночами, бо він стоїть в тебе перед очима. Я пам’ятаю кожного бійця, полеглого на Донбасі: їхні імена, коли й звідки призивалися, коли загинули. Я своїми думками живу з цими хлопцями.

На церемонії відкриття у Запоріжжі меморіальної дошки загиблому герою АТО Андрію Кравченку

Розумієте, це біль, яка не відпускає ні на секунду. Ці хлопці у думках завжди поруч. Мені дуже важко, а що відбувається в душах матерів, дружин та діточок, які втратили своїх хлопців на війні, я навіть уявити не можу. Біль, лише нестерпний біль. Проте, я ніколи не перестану дивуватися і пишатися тими жінками, які попри таку жахливу втрату, не розізлилися на весь світ, на війну та людей в камуфляжі, а навпаки – ще більше роблять для нашої армії, допомагають, чим можуть. Звідки в цих янголів, яким обламали крила, беруться сили, я не знаю. Певно, звідти хлопчики допомагають... В єднанні наша сила. Навіть, якщо ціна цього єднання настільки висока.

Я хочу піти у відставку. Боюся, що моє серце більше не витримає похорон.

- І що ви будете робити на пенсії?

Ну, чому одразу на пенсії? Я ж не збираюся сидіти на дивані й дивитися телевізор. Трошки відпочину, а потім чимось займуся. Може, допомогою волонтерам чи ще чимось.

- А як до цього поставляться наші військові, для яких ви стали другим батьком, військовим хрещеним?

Так вони мене все одно не слухаються! Особливо наші дівчатка. Скільки разів я просив, благав не йти до зони АТО, перевестися до військкомату і служити тут. Я пояснював, що тут вони можуть зробити навіть більше, ніж на фронті, з автоматами в руках. Ні, ніхто не слухає. Кажуть: "Михайло Олександрович, ми вас дуже любимо і поважаємо, проте рішення свого міняти не будемо". Як працювати з такими настирливими?

Разом із запорізькими воїнами, які повернулися з АТО, після церемонії нагородження

- Переживаєте через них?

Ну, а як же! Вони ж дівчата! В кожної дома сім'я, дітки. Вони ж молоді ще зовсім.
З іншого боку, уявити собі не можете, як я ними пишаюся. Є здоровенні чоловіки, які тікають від представників військкомату, аби не отримати повістку, а дівчатка йдуть на війну добровільно. І у всіх мотивація лише одна: "Я йду захищати свою землю". Знаєте, що найстрашніше? Що вони чудово розуміють, що готові покласти життя на Донбасі, проте все одно йдуть. Бо для них Україна – більше, ніж вони самі. Про таких людей треба писати статті і знімати фільми!

- Якби ви зустрілися з чарівником, про що попросили б?

Лише миру! Аби всі наші хлопці й дівчатка повернулися додому живими й здоровими. Вони не заслуговують смерті лише через те, що дуже люблять свою країну, якою б вона не була.

Я мрію про скорішу нашу перемогу і навіть вже бачу, як буду зустрічати наших Героїв. В мене вже майже готовий сценарій, але поки не буду розповідати. Хай то буде сюрпризом для наших захисників…

Логвінов вручає посвідчення учасника бойових дій військовослужбовцям, які у 2014-2015 роках брали участь у антитерористичній операції на сході країни та були демобілізовані з лав Збройних Сил України

Післямова. "У Господа звільнилася вакансія Ангела"

Полковник Михайло Логвінов пішов з життя 22 листопада 2016 року. Запорізькі військові, волонтери та журналісти шалено його любили. Логвінову можна було зателефонувати в будь-який час доби за інформацією або з проханням про допомогу - відмови ніколи не було. Він був щирою, доброю людиною і справжнім офіцером.

Портал Depo.Запоріжжя попросив запорожців поділитися своїми спогадами про нього.

Лариса Мала, запорізький журналіст, військовослужбовець ЗСУ:

"Він був по-людськи мудрим, по-чоловічому стійким, по-дружньому вірним. І завжди - позитивним. Умів знаходити важливі і потрібні слова. Безвідмовний у всьому. Багато знав і багато робив. Словом, його любили всі!"

Світлана Алексєєва, волонтер (Мелітополь):

"Він був справжнім офіцером. Дуже переживав за бійців, в тому числі демобілізованих. Кілька разів допомагав нам у складних ситуаціях з ветеранами, але розповідати про самі ситуації я не маю права. Поважаю його, сумую про втрату".

Юлія Матвієнко, військовослужбовець ЗСУ:

"Для мене був як батько, і знаю що не тільки для мене. Він пам'ятав всіх, в будь-який час дня і ночі. Всіх наших загиблих хлопців, всі номери досі непізнаних. Він віддавав усього себе і пропустив всю біль крізь серце і душу. Не витримав".

Юрій Ілляшенко, військовослужбовець ЗСУ:

"Напевно, у Господа відкрилася вакансія ангела, і він покликав кращих. Михайло з неба продовжить свою справу".