Чому толерантність – кепське слово, або як киянин запустив шкарпетку у космос

Наразі у студії, яка розташувалася у музеї Шевченка, займається близько 13 учнів і постійно підходять нові охочі. Девіз нової студії: "Ми різні, але ми разом". Спробувати себе в акторстві можуть абсолютно різні люди незалежно від віку, національності, сексуальної орієнтації , наявності інвалідності.

Поки що в студії приблизно порівну звичайних акторів-аматорів, тренерів і людей з інтелектуальними порушеннями. Керівник студії Наталія Вайнілович співпрацює з центром реабілітації "Трамплін" і  благодійним товариством допомоги людям з розумовими порушеннями "Джерела".  Середній вік студійців – від 20 до 45 років.

Втім, у студію запрошують різних людей – в самому музеї діє програма "Музей без бар’єрів", приміщення обладнані ліфтами і пандусами, тож дістатися в залу для репетиції людині на візку – не проблема.

Керівник студії Наталія Вайнілович

Як пояснює Вайнілович, ідея студії народилася після Фестивалю"АРТ-Плейбек. Разом", який проводиться два роки поспіль.

"Минулого року ми почали працювати зі спільнотами – людьми з інвалідністю, переселенцями, національними меншинами, ЛГБТІ. В контексті підготовки до фестивалю робили для них перформанси. Тож  фестиваль вийшов інклюзивним і дуже різноманітним. І от під час нього ми задумалися, як зробити це все процесом, а не триденним івентом. Так і народилася ідея студії", - говорить тренер.

Приміщення погодився надати Національний Музей Тараса Шевченка.

"Раз на тиждень у нас є доступне місце у центрі, що дуже важливо для інклюзивної студії. Інші інклюзивні студії працюють при реабілітаційних центрах – там у всіх інтелект нижче норми. Люди в своєму колі. А приїзд сюди – це вже подія. Дорога, публічне місце, незнайомі люди. Це соціалізує",  - підкреслює Вайнілович.

КОЛИ ТЕБЕ ПРИЙМАЮТЬ, МОЖНА РОСТИ

Спершу заняття мало відрізняється від репетиції звичайної трупи. Учасники стають у коло і починають кидати один одному м’ячик, називаючи ім'я того, хто ловить пас.  Далі це вже належить робити з певною емоцією, яку обирає  актор.

"Це координація, запам’ятовування імен. На перших заняттях м’ячики падали, було важко.  Але люди почали вільніше виражати емоції, став більш осмислений кидок.  Дуже гарно допомагає парна робота. Робимо вправу "Дзеркало" (один учасник повторює за іншим – ред.), щоб люди схоплювали рухи і працювали з образами", - пояснює Вайнілович.

Деяким студійцям вправи даються нелегко. Так, один хлопець не може дивитися в очі партнеру. "Ну, дивися. Давай, спробуй", - заохочує тренер. Хлопець пробує і знову відводить очі, пробує ще і ще, а згодом таки затримує погляд.

З досвіду керівника театральної студії благодійного товариства "Джерела" Тамари Наук, яка допомагає з новим проектом, актори роблять гігантські скачки у розвитку.

"Один хлопець дуже бурхливо реагував, коли йому заперечували. А зараз каже: "Ми от сперечаємося, давайте шукати рішення". І пропонує свої варіанти", - розповідає Наук.

Наталія Вайнілович згадує інший приклад.

"Кілька років тому ми робили постановку, в якій актори виражали свою думку про захист прав людей з інтелектуальними порушеннями. Адже часто у них немає вибору, все за них вирішують опікуни. Постановка починалася з пісні Таривердієва  "Я другое дерево". Тані – одній з акторок студії – дали головну роль. Вона була тихою, закритою, невпевненою в собі.  Але їй надали можливість себе показати – у дівчини підвищилася самооцінка, вона стала сміливішою. Коли тебе приймають, можна рости далі", - каже Вайнілович.

Прийняття, на думку нашої співрозмовниці, полягає не в моралістичному "треба любити всіх", а в розумінні того, що у кожного свої таланти. Та й модне слово "толерантність" тренер вважає неправильним.

"Ніби хтось нормальний приймає того, хто у норму не вписується. А тут ми кажемо про інклюзію як розмаїття. У суспільстві немає касти першоприбульців. Я такого не знаю – щоб хтось прибув першим, захопив землю, а потім прибули інші – з іншим кольором шкіри чи орієнтацією. Ми всі – результат вікової історії", - акцентує вона. 

Згодом на репетицію підходить і сама Тетяна. Дівчина пластично рухається і відмінно виконує вправи на уяву. За жеребом працює у парі з тренером, і насправді важко сказати, в кого з них виходить краще.

"Мені подобається грати, знайомитися з новими людьми, отримувати гарні враження, - розповідає Тетяна, - У цій студії найбільш сподобалася роль кота, який повз охоронця намагався пробратися на базу, де смаколики. Мені до душі театр – стаєш впевненішим у собі, вже не соромишся".

ОДНА З ЗАДАЧ – РОЗШИРЮВАТИ КОРДОНИ

Тренери впевнені,  участь у проекті звичайних людей – зовсім не благодійність, а гігантський простір для саморозвитку.

"Це подвійний ріст – з одного боку, я вчуся навичкам акторства і самопрезентації, а з іншого - емпатії, людському спілкуванню. Думаю, як пояснити це йому, або їй. Аналізую, що я відчуваю, коли людина робить вправу повільніше в п’ять разів, ніж група. Усвідомлюю, що це просто інший рівень сприйняття – інший, але не гірший", - коментує Наталія.

Куратор програми "Музей без бар’єрів" у музеї Шевченка Анастасія Лацюга часто приходить на заняття – поспостерігати, або пограти. Каже, для неї самої акторські спроби – вже виклик, адже треба вміти звільняти емоції, виступати на публіці. А от партнери по студії її нерідко дивують.

"Було завдання створити історію про будь-який предмет, і один хлопець, Макс, обрав рукавичку. Його героїня втратила свою половинку, а потім гайнула на Марс. Там познайомилася із зайцем і вирішила, що заєць – її нова доля. Але швидко засумувала і вирішила-таки повернутися на землю. Але попередньо знайшла зайчику нову пару, ощасливила іншу істоту. Я б таке сама навряд чи придумала", - запевняє дівчина.

Розширювати кордони – одна з задач театру. На занятті можуть обговорювати теми з життя – наприклад, дискутували про те, чи може дівчина першою запросити хлопця на побачення.

"Дійшли до того, що єдиний правильний варіант – це абсурд. Адже ця дівчина може почекати 10 років. Тож одна з наших місій – розширювати бачення світу. Часто люди не бачать альтернативи, а ми допомагаємо її побачити. Принцип такий: ти бачиш, що навколо різні люди, бачиш розбіжності і за допомогою них вчишся і відкриваєш себе, щоб вони вчилися у тебе", - пояснює Наталія Вайнілович.

МОЖЛИВІСТЬ ПРАЦЮВАТИ І ЗАРОБЛЯТИ

Заняття проводяться за благодійний внесок – будь-яку суму, яку студієць може внести у розвиток театру. Хоча тренери розуміють: люди з інвалідністю багато не заробляють, це питання принципове.

"Важливо, щоб люди розуміли: вони не просто отримують послугу безкоштовно. 2-3-5 гривень дають можливість відчути приналежність до бюджету. Зараз думаємо зробити спільну покупку. Як варіант, купити колонку, адже зараз я вмикаю музику з телефону. Ми це обговоримо, разом визначимо, щоб кожен міг відчути себе учасником процесу", - коментує Вайнілович.

В майбутньому театр планує виступати з перфомансами, на яких глядачів теж запрошують за благодійний внесок. На зароблені гроші або організують спільну поїздку, або просто поділять, щоб люди усвідомлювали – вони працювали, і їм вдалося зробити те, що приносить прибуток.

Наразі новостворена студія запустила кампанію на Спільнокошті – намагаються зібрати 30 тис. грн. на роботу студії. Ці гроші підуть на костюми і реквізит. 

Фото: Олександр Хоменко / depo.ua