Текст і фото: Олександр Хоменко
Відео - Олексій Скачков
Як журналісти під Житомиром вчилися воювати
У журналістиці не прийнято посвячувати комусь репортажі, але ми запозичимо цей прийом у художнього письменства. Минулого тижня я на добу відчув як це – бути військовим, але є багато українських журналістів, які побували в зоні АТО саме як добровольці або мобілізовані солдати. Фотокореспонденти Віктор Гурняк (LUFA, загинув 19 жовтня 2014 року під селищем Сміле Луганської області), Антон Кіреєв (газета "Факти", загинув у жовтні 2014 року під Донецьком), Віталій Лазебник (газета "Сегодня"), Віктор Гонтар (УНІАН), Олена Худякова (УКРІНФОРМ, взяла участь у тренінгу для журналістів, про який піде мова), тележурналісти Роман Вінтонів (він же Майкл Щур, "Перший національний"), Олександр Войтко (5 канал), журналісти Олег Задоянчук (УКРІНФОРМ, загинув 4 вересня 2014 року під селом Дмитрівка Луганської області) Павло Солодько ("Історична правда"), Петро Білян ("Ділова столиця") та багато інших залишили свої теплі редакції, аби воювати за честь Батьківщини. Всім їм - подяка і пошана, а тим, хто не повернувся з Донбасу (загалом за 2014 - 2016 роки в зоні АТО загинули 14 журналістів - як військових, так і тих, які виконували редакційні завдання) - світла пам'ять!
Тиждень тому я дивився новий фільм Мела Гібсона "З міркувань совісті" (англ. Hackway Ridge), який вже встиг здобути чимало кінематографічних нагород. Заснована на реальних подіях стрічка розповідає про Дезмонда Досса – адвентиста, який за покликом серця пішов в армію. Але його глибока християнська віра не дозволяла йому вбивати іншого і взагалі брати до рук зброю, тож він весь свій патріотизм вклав у медицину, рятуючи як американських, так і японських поранених. Хіба це можливо – йти в армію, щоб не брати до рук зброї, можливо, спитаєте ви? Не знаю, бо ніколи не був в армії.

У журналістів також є своя "віра", точніше кодекс професійної етики, згідно з яким представник преси має бути винятково спостерігачем і оповідачем навіть у часи конфліктів, не стаючи явно на чийсь бік і тим більше не беручи до рук зброю, якщо він виконує редакційне завдання. Наприклад, абсолютна більшість українських журналістів, які висвітлювали Євромайдан, не говорячи цього вголос, підтримували і співчували протестувальникам, але тільки те, що вони не торкалися коктейлів Молотова, шин і бруківки, давало їм моральне право заходити в ряди "Беркута" і висвітлювати конфлікт із іншого боку.

Анексія Росією Криму і війна на Сході України показала, що лишатися над конфліктом преса може тільки якщо конфлікт внутрішній, і коли на твою державу нападають іззовні, триматися осторонь, навіть формально, вже не вдається. Але зброї брати до рук все одно журналіст не має права.
Журналіст із автоматом
18-ти журналістам різних видань, в тому числі і мені, які зголосилися взяти участь у військовому тренінгу «Марусиних ведмедів», відразу видали по автомату Калашникова і по два порожніх магазини.

Крім того, кожному видали кевларову каску і бронежилет українського виробництва. Найважче з незвички було носити саме "бронік" - важкий, призначений для бойових умов і не завжди ідеально припасований до тіла.

Кажуть, курсанти на початку навчання мають носити такі бронежилети не більше чотирьох годин поспіль, дехто з журналістів витримав більше.
Але повернімося до автоматів. Для чого журналісту зброя? - спитав я Марусю Звіробій, керівника роти спецпідготовки, яка нас тренувала.

"Ви їдете знімати війну, але якщо буде ситуація, в якій поряд із вами залишився тільки один боєць і він кричить "бери зброю і стріляй", а ви йому скажете "я тут журналіст, я знімаю", це буде трішки не по-братськи. І саме з цієї причини журналісти мають розуміти, де вони, і як у випадку нападу треба діяти", - була її відповідь.
Маруся Звіробій
"Марусині ведмеді"
"Марусині ведмеді" - рота спецпідготовки при 199-му навчальному центрі ВДВ Збройних сил України. Керує нею старший солдат Маруся Звіробій – волонтер і колишній боєць "Правого сектора", яка займалася підготовкою бійців для ДУК на полігоні під Києвом.

2016 року Маруся на запрошення командувача ВДВ Михайла Забродського підписала контракт із Високомобільними десантними військами, і відтоді разом із найкращими військовими інструкторами готує бійців для Збройних сил України.
На фото - інструктори роти спецпідготовки "Марусині ведмеді". Ліворуч угорі - сержант Станіслав Костевський допомагає вдягати каску журналісту Євгену Герасимчуку. Праворуч угорі - інструктор із вогневої підготовки Олександр Бас, один із захисників донецького аеропорту. Ліворуч унизу - сержант Андрій Шаран, інструктор групи виживання, пояснює основи маскування на місцевості. Праворуч унизу - інструктор із вогневої підготовки Дмитро Симонов розповідає про склад і технічні характеристики кулемета Калашникова (всі фото збільшуються по кліку).
"Специфіка, із якою ми працюємо, - це підготовка конкретних підрозділів. Такої підготовки дуже мало у Збройних силах. 199-ий навчальний центр, тренуючи бійців, відсилає їх у інші батальони, де вони вже розпорошуються на вимогу своїх командирів. Ми випускаємо лише цілісні згуртовані підрозділи, які йдуть працювати в батальони-замовники", - розповіла Маруся Звіробій про роботу роти.

Запрошення журналістів на тренінг було своєрідним актом подяки представникам преси за інформаційну підтримку військових підрозділів під час війни на Донбасі. "Ми розуміємо, наскільки складною є робота журналіста, який виїжджає в зону АТО, і при цьому ми намагалися поставити вас по інший бік камери, щоб ви могли відчути себе в ролі бійця", - сказала Маруся уже після завершення вишколу.
Протягом доби представники преси пройшли вогневу підготовку, основи тактики і тактичної медицини, обкатку танками, розвідку, перебування в засадах, маскування, всю ніч відбивали ворожі напади і відбили їх.

Готували нас інструктори, які пройшли зону АТО, зокрема, й ті, що захищали донецький аеропорт. Організації подібних курсів всіляко посприяв командувач ВДВ Михайло Забродський.
30 патронів
Перше заняття стосувалося вогневої підготовки, а також основ тактичної медицини. "Курсантам" розповіли, що собою являє найпоширеніша на сьогодні зброя української армії - автомат і кулемет Калашникова, змусили згадати уроки допризовної підготовки, і розібрати/зібрати АК-47, нагадали на практиці основні методики стрільби із автомата.
Далі кожному видали по 30 – 35 бойових патронів (в один магазин АК вміщується 30) і повели на стрільбище – тренувати свої вуха і снайперські здібності. Стріляли по поясних цілях із відстані у сто метрів, потім перевіряли влучність. Я набрав усього 9 балів, наш оператор Олексій – більше 40.
Безсонна ніч
Звечора почалося найцікавіше і найскладніше. Спершу старший сержант Андрій ввів учасників курсу в основи розвідки, маскування і демаскування противника.
Інструктор-розвідник Андрій накладає маскувальний грим на обличчя журналіста Євгена Герасимчука. Цей трикольоровий тональний набір для військових, до речі, виготовляє всесвітньо відома косметична фірма
Як пояснив інструктор Андрій на занятті із теорії маскування, людину в польових умовах видає форма її тіла і світлі частини шкіри, не прикриті одягом.

Форму тіла зазвичай маскують спеціальними костюмами на зразок кікімори, яку виготовляють із сітки і шматків тканини, а на світле обличчя накладають спеціальний трикольоровий (коричневого, темно-зеленого і чорного кольорів) грим.

Після того, як розвідник показав, як накладати військову "косметику", кожен із нас спробував зробити те ж саме.
Заняття з розвідки завершилося грою в кішки-мишки - журналісти мали, використовуючи щойно набуті знання і вміння, замаскуватися на території полігону в межах видимості так, щоб розвідники не могли їх побачити. Частину "курсантів" військові і справді не знайшли, значною мірою через сутінки, що лягли на поле.
Вночі тренувалися вже не тільки для журналістів, але і самі десантники. На невеличкому плато облаштували так звану "дньовку" - табір для ночівлі просто в полі. Без наметів, замість них були односкатні і двоскатні сховища, зроблені з дерева і гілок і вкриті брезентом.

По периметру плато виставили вартових із автоматами, зарядженими холостими патронами. Щодві години вони змінювалися, чекаючи на можливий напад "ворога".
Перша атака не змусила себе довго чекати – групу "сепарів" підтримував танк Т-80, атаку спільними зусиллями відбили. Протягом ночі подібних нападів було ще принаймні три, і всі були відбиті.

Інструкторам полігону таке тренування теж пішло на користь, вони навіть згадали бої у зоні АТО – настільки все було наближено до реалій війни.
Танки і шини
О пів на шосту ранку всіх, хто зміг хоч на пару годин заснути, чекав підйом і останнє випробування, яке після безсонної ночі сприймалося вже просто як розвага.
Випробування називалося "обкатка танками". Точніше одним танком. Той самий Т-80, який не давав спокою всю ніч, чекав на одному з сусідніх полігонів. Задача "курсанта" проста – перебуваючи в "окопі" спершу розстріляти танк із автомата (з холостими патронами звісно), а після того, як він проїде над "бійцем", кинути навздогін муляж гранати, намагаючись влучити ним у корму машини.
Для ускладнення задачі (та й ефектніше так) поруч із трасою запалювали шини або димові шашки, щоб танк не було добре видно.

Оскільки йшов сильний дощ, декому з журналістів не пощастило, і разом із танком до його "окопу" влилося кількадесят кілограмів земляної жижі.

Після танка мала бути ще так звана "горна" підготовка і штурмування річки із водоспадом – "візитівки" полігона, однак через той самий сильний дощ і з міркувань безпеки останнє випробування скасували.
Підсумок
"Ви сьогодні відчули на собі специфіку підготовки підрозділів. Нашею задачею було зробити з вас родину за короткий термін. Я вважаю, що це вдалося. Не було жодної скарги ні від кого. Ви стали досить злагодженим підрозділом всього лише за добу", - почала Маруся Звіробій імпровізовану "прес-конференцію" після завершення тренінгу.
"Ви сьогодні відчули на собі специфіку підготовки підрозділів. Нашею задачею було зробити з вас родину за короткий термін. Я вважаю, що це вдалося. Не було жодної скарги ні від кого. Ви стали досить злагодженим підрозділом всього лише за добу", - почала Маруся Звіробій імпровізовану "прес-конференцію" після завершення тренінгу.

Це була середня за складністю програма, справжні "Марусині ведмеді" проходять на полігоні все те, що проходили журналісти плюс топографію, але набагато більш поглиблено. Сам курс навчання триває приблизно півтора місяці, новий набір курсантів заїхав на полігон 20 березня. Рота "Ведмедів" завжди відкрита для всіх охочих служити у ВДВ, телефони для запису на мобілізацію можна знайти на сайті "Марусин полігон".
Прощавай, зброє?
Але повернемося до теми журналістів і зброї. Уже після завершення тренінгу я звернувся до кількох колег по цеху, аби дізнатися, чому вони зголосилися взяти участь у тренінгу і що думають про використання журналістом зброї.

Усім моїм колегам було поставлено чотири однакових питання:

1. Чому вирішив брати участь у тренінгу?

2. Що було найважче витримати за цю добу?

3. Що є призначенням, зброєю журналіста.

4. За яких обставин журналіст має право застосовувати вогнепальну зброю?

Ось їх відповіді.
Віталій Афанасієнко, телеканал "1+1"

1. Маю правило: коли кличуть прокачати якісь вміння - треба погоджуватися не вагаючись. Тим більше, я знімав багато сюжетів про тих, у чиїй шкірі я не був. Тому прийняв рішення - вийти із зони комфорту і заодно перевірити свою фізичну форму.

2. Найважче було відганяти подалі сон. Ти не маєш права заснути, особливо коли вночі стоїш на варті і охороняєш своїх побратимів. Тут ти відповідальний за всю свою команду.

3. Зброя журналіста завжди була, є і буде - лише влучне слово, ручка, блокнот і мікрофон.

4. Ми не пореченкови. Хочеш воювати - будь ласка, знімай із себе бронежилет і каску із написом PRESS, міняй посвідчення журналіста на військовий квиток - і вперед. Журналіст навіть на інформаційній війні не повинен воювати. Він повинен бути об'єктивною "стороною".
Ольга Скороход, Цензор.net

1. Спокусило те, що обіцяли умови, максимально наближені до реальних бойових. Я не очікувала, що буде так фізично важко, але подумала, що навіть мінімальна практика не завадить. Тому можна сказати, що я відчула такий же шок, який, імовірно, відчувають майбутні бійці, яких тут навчають з нуля.

2. Найважчою була нічна варту при охороні табору. І не лише тому, що було дуже холодно. Неозброєними і нетренованими очима важко розгледіти рух у темряві. Часом здавалося, що у мене починаються галюцинації, звуки птахів сприймала за звукову пастку ворога. Це при тому, що я усвідомлювала: мені тут ніочго не загрожує. Як почуваються вояки у таких самих умовах на фронті, коли від їхньої реакції залежить життя цілого підрозділу - тепер розумію.

3. Зброя журналіста - це правда й щирість. Часом бачу, як мої колеги у погоні за сенсацією чи цікавинками схильні перебільшувати настільки, що це більше скидається на пропаганду. Однак щирість - навіть якщо сказана спокійними, але вдало підібраними словами словами, більше заходить в душу. А відтак, це наш основний інструмент. Також важливо перевіряти факти - з початком війни ми відчули, що це слабке місце журналістики.

4. Зброя потрібна для самозахисту. А також коли від твоїх дій безпосередньо залежить життя інших людей.
Євген Герасимчук, Житомир.info

1. Я працюю в Житомирі, тому буваю в навчальному центрі доволі часто. Так само багато записував і військових, які повертались із зони бойових дій. Коли дізнався, що можна самому пройти бодай частину курсу підготовки легендарних "Марусиних ведмедів", то зрозумів, що не приїхати не маю права. Краще знати, вміти і ніколи не використовувати, аніж коли надійде час, мовчки піднімати руки вгору і опускати очі від сорому.

2. Найважчим за добу мені видалось вдруге заступати на чергування у "секреті" в базовому таборі. Чергувати я мав до 4-ї ранку. Вже наприкінці моєї вахти я почав бачити речі, яких насправді не було. Вдивляючись у темряву, я бачив темно-синє небо, чорний ліс і сіре поле. Раптом побачив, що від чорного лісу відділився силует схожий на людину і побіг в нашу сторону. Але при цьому я не почув із того боку жодного звуку. Розуміючи, що я вже втомлений, я до крові прикусив собі язика, щоб "прокинутись". Коли після цього кліпнув очима, то силуету вже не було.

3. Безумовно, найголовнішою зброєю журналіста є слово. Ті речі, які журналіст доносить своїм глядачам/слухачам/читачам, іноді мають силу більшу, аніж кулі чи прийоми силових єдиноборств.

4. Питання надважке, враховуючи ситуацію в нашій країні Якщо журналіст хоче використовувати зброю, то потрібно зголошуватись до лав Збройних сил України і бути повноправним військовим. Втім, через розмитість меж під час військових дій в моїй країні я не можу дати однозначної відповіді на це питання.
Ігор Косташ, Житомир.info

1. Вирішив брати участь відразу, як дізнався про захід. Це безцінний досвід, можливість побачити все зсередини, побувати в шкурі військового. Я взагалі люблю походи, а тут ще й військова майстерність надодачу, що цікаво, як на мене, кожному чоловіку.

2. Найважче було, напевно, сидіти в секреті, декілька годин уважно спостерігати в темінь, особливо не рухатись, ну і холодно трохи було під ранок.

3. Основне призначення журналіста - це інформування без власних так би мовити, коментарів, зброя журналіста, коротко кажучи – це "перо та папір".

4. Журналіст і зброя речі несумісні. Ми можемо використовувати зброю тільки у випадку самооборони, це реалізує право кожної людини на життя.
Дмитро Поліщук, Newsone

1. Захотів відчути на собі, що таке життя військового і просто активно відпочити від міста.

2. Чергування в секреті - було трохи холоднувато.

3. Журналіст вже сам по собі зброя, яка може накоїти набагато більше страшного, ніж танк або автомат.

4. Зброю можна застосовувати у разі, якщо існує реальна загроза життю, плюс застосування зброї має бути адекватним обставинам.
Юлія Жукова, 24 канал

1.Хотіла перевірити себе на виснажливість і спробувати у ролі бійця.

2. Найважча для мене була ніч, бо я замерзла дуже сильно.

3. Наша зброя - мікрофон.

4.Журналіст взагалі не має права застосовувати зброю