Скала, яка так і не стала Кам'янцем

Колись це місто вважалося рівнею Кам'янцю-Подільському. Сьогодні про колишню славу нагадують хіба що мовчазні руїни
Скала-Подільська – селище міського типу, розташоване на правому березі Збруча на кордоні Тернопільської та Хмельницької областей. Доїхати до нього від Заліщиків не так вже й складно: вранці в цьому напрямку з місцевої автостанції йде декілька автобусів (Борщівський напрямок). Ціна квитка – близько 40 грн. Інша справа – повернутися. Останній рейс зі Скали на Заліщики – о 14:25, що дуже незручно. Пізніше доведеться їхати через Чортків – якщо встигнути на маршрутку о 18:20 вечора, тож розкладом руху на місцевій автостанції бажано поцікавитися заздалегідь. В противному випадку лишається місцеве таксі, яке обійдеться у суму близько 300 грн, або ж попутки.

Нині Скала-Подільська – це звичайний населений пункт, не дуже балуваний туристами, хоча вони сюди і навідуються. Але багато років тому життя тут вирувало. Місто мало статус княжого, Магдебургські привілеї і за значимістю конкурувало з сусіднім Кам'янцем-Подільським. Сьогодні протиставити останньому містечко може хіба що історію: насичену, в певні часи славетну і драматичну.
Перша писемна згадка про Скалу – а колись вона називалася саме так – припадає на 1394 рік. Але і до тих часів тут, на місці древнього городища, існувало поселення навколо дерев'яної фортеці, зруйнованої внаслідок дружнього візиту головних тогочасних туристів – татар. В 1370-ті подільські князі Коріятовичі звели тут вже мурований замок – вони ж, згідно низки джерел, поставили тут і першу церкву.

В 1394-1395 році замок, а разом з ним і місто, "віджав" собі литовський князь Вітовт. Місто на той час було центром однойменного повіту, що красномовно свідчить про цінність здобутого "активу". В 1443-му Скалі надали Магдебургське право. В 1515-му замок перейшов у власність кам'янецького старости Станіслава Лянцкоронського, а в 1518-му отримало право на щотижневі торги та нічний ярмарок. Місто активно розвивалося, було центром староства і мало статус королівського населеного пункту.
Все б нічого, якби не вже згадані татари та їхні друзі турки. Спокою Скалі над Збручем вони не давали. Приходили в 1497 і 1516 року – тоді щойно придбане Лянцкоронським місто було спалене дощента. У 1539 роках крім татар прийшли ще й волохи, після чого спустошене місто зі зруйнованим під корінь замком довелося на рік звільняти від податків. Потім некликані гості трохи перепочили і прийшли вже наступного століття – в 1615-му. За цей час фортецю встигли добряче укріпити: на місці старих укріплень з'явився новий замок бастіонного типу, побудований за модною тоді новоголандською системою і озброєний потужним артилерійським озброєнням. Доступ до замку бів відкритий лише з півдня – з трьох боків твердиню захищали скелі. "Найслабше" місце укріпили ровом, запустивши в нього води Збруча, навколо вивели масивні мури, в'їзну башту з під'йомним мостом та Порохову вежу, якій вдалося дожити до наших часів.
Кожного разу від фортеці щось та й, скажемо так, відламували – попри величний вигляд, місто над Збручем явно поступалося у міцності та вдачі місту над Смотричем: Кам'янець стояв,а Скала раз за разом падала. Тільки в 1620 році місту, попри те, що замок був добряче потріпаний черговим набігом волохів, хоча цього разу успіху 1539-го вони не досягли – місту вдалося витримати турецьку навалу. Інша справа – козаки Богдана Хмельницького: їм Скала у 1648-му піддалася, після чого з неї був вигнаний польський гарнізон. 1657-го року замку серйозних збитків наробив трансільванський князь Д'єрдь ІІ Ракоці. А 1672-го до стін знову підійшли турки. Скала остаточно пала – відновитися колишній твердині вже не вдалося.

Турки з часом відійшли, але лиха доля місто не полишала. У 1770-му містом пройшлася чума, а за 15 років колишнє князівське місто було переведене до категорії заштатних містечок.

За кілька десятиліть до цього, на початку XVIII століття, скальський староста Адам Тарло вчергове спробував відбудувати замок. І йому це навіть вдалося – на недавніх руїнах повстав новий палац в бароковому стилі. Втім, від долі не втечеш – за кілька років в нещодавно відбудовану резиденцію влучила блискавка. Замок згорів дощенту.
З тих пір руїни належали знатній родині Голуховських. Останні, вочевидь, добре вивчили історію, тож новий маєток, ще й з парком, побудували подалі від старого місця. І цей маєток виявився щасливішим: сильно понівечений війнами, радянським та пост-радянським господарюванням він таки зміг дожити до наших днів.
Нині старий Скальський (або Скалецький) замок – це мальовничі руїни, що досі розбираються місцевим на каміння. Щоправда, пам'ятку намагаються підреставрувати – залишки фасадних стін вкриті риштуванням, відновлена пара розібраних віконних отворів, підлатана Порохова вежа. Колись біля неї стояв пам'ятник наміснику Галичини, а зараз тут насипаний курган-могила героям УПА, що добряче злить приїжджих поляків – а вони серед тутешніх туристів складають чималу частину. Втім, відсутність такої собі парадної, туристичної вилизаності, як у того ж Кам'янця, додає замку у Скалі певного шарму. Ним можна вільно лазити, забиратися на рештки стін, під якими до Збруча біжить стрімкий потічок під назвою "Чорні криниці" з ледь помітними залишками водяного млина на березі. Можна спробувати заблукати (що, втім, не вдасться) у просторих підземеллях під головною будівлею. Головне – дивитися під ноги, аби не впасти в якесь провалля чи австрійський окоп часів Першої світової. В народі ходять легенди і про підземні ходи, яких у такої споруди не могло не бути. Начебто вони розходилися чи то від самого замку, чи то від вежі… Втім, поки що це лише легенди.
Унікальна особливість цього замку – його декоративне оздоблення. На відміну від численних подібних комплексів, це не ліпнина, яка з часом руйнується і зникає без сліду, а візерунки, вирізані у камені. Побачити їх можна і сьогодні.
Якщо, прощаючись з замком, піти праворуч, вниз дорогою, що йде понад кручею, на якому стоїть греко-католицький Миколаївський храм, то за сотню метрів можна побачити величезний напис "Скала над Збручем" – саме так називалося місто до "совітів", а під ним – фігуру Божої Матері, встановлену над джерелом з дуже смачною водою – Королівською криницею, з якої, кажуть люди, сам Данило Галицький пив. Якщо ж від фортеці завернути ліворуч, до урвища, то з його краю відкриється вид на Збруч з перекинутим через нього хитким підвісним місточком – стежка до нього починається тут же, за рогом. Саме з цього боку прийшла радянська навала. Місцеві переповідають, що гуркіт і якийсь чи-то дим, чи то туман з радянського боку було чути кілька днів до початку наступу. 17 вересня 1939 року все прояснило. Щоправда, прості люди подумки готувалися до приходу німців, бо відчуття неминучої війни літало, як то кажуть, у повітрі, тож прихід "червоних " став для багатьох несподіванкою.
Дорогою від фортеці до центру селища стоїть греко-католицький храм Святого Миколая, побудований наприкінці у 1886 році – він височіть на пагорбі по праву руку. На початку ХХ століття в цьому храмі брали шлюб Марія-Іванна Вояківська та голова УНР Михайло Грушевський. З протилежного боку дороги, але вище, ближче до міста, височить готичний римо-католицький костел Успіння Божої Матері 1719 року (хоча історія храму починається набагато раніше) побудови з меморіальною дошкою Адама Мікевича. Споруда привертає увагу архітектурою і має всі ознаки оборонної споруди. Ще один костел – скоріше, стіну від нього – можна знайти на старому цвинтарі.
Історична частина Скали справляє досить гнітюче враження, але, знову ж таки, мовчазно натякає, що колись тут бурлило життя. Чисельні будинки австрійських часів, прикрашені ліпленням та сецесійними балкончиками, давно просять ремонту та реставрації. Чимало осель пусті і продаються. Тільки на Центральній площі ще з радянських часів стоїть типовий Хмельницький і за звичкою грозить з постаменту польському костелу.
Примітно, що будинки в самому центрі міста – принаймні, якусь частину з них – місцеві мешканці називають "жидівськими". Тут слід розуміти, що негативного відношення до іудеїв в це слово в Скалі, як і взагалі в західно-українських містах і селах, не вкладається. Навпаки: за часами, коли з місцевих балконів голосно перекрикувалися Сари і Рози, багато хто по-доброму ностальгують, адже євреї були чималою рушійною силою в розвитку міста. Це, скоріше, відголосок старої, давно вже звичної народної, але нині неполіткоректної назви. Тим більше, що ці землі довгий час були під польським впливом, а польською "єврей" і досі те саме обурливе для багатьох слово.
Іудейська громада у Скалі і правда була помітною. Нині можна почути легенду, начебто перед початком війни євреї промишляли контрабандою золота "за Збруч", тобто на радянський бік. Перевірити ці байки навряд чи можливо, адже слідом за "совітами" прийшли німці. Скальські євреї були винищені. На початку 1920-х в місті проживало трохи більше 4 000 людей. Протягом 1941-1943 було вбито понад 1,5 тисячі євреїв – третина всього населення міста. Нині про них нагадує хіба що старий цвинтар-кіркут та пара синагог і старий цвинтар. Стара, XVII століття, була радикально перебудована – фактично, знищена – для потреб консервного заводу. Нову, побудована в 1920-ті, можна побачити біля ринку – нині це триповерховий житловий будинок. Втім, є свідчення і про інші, невеличкі синагоги чи божниці, які дожили до наших днів. Але ідентифікувати їх без підказки проблематично.
Дорогу до єврейського цвинтаря краще перепитати у місцевих. Але доведется на нього дивитися здалеку: з сусіднього пагорбу добре видно старі надгробки. Ближче йти нема сенсу, бо кіркут обнесений муром і захований за надійними залізними дверима.

І, нарешті, ще одна цікавинка Скали-Подільської – маєток і парк останніх господарів міста – графської родини Голуховських. Перший скальський Голуховський граф Юзеф Вінценти придбав тут землі наприкінці XVIII століття. Його онук, Агенор Ромуальд, був намісником Галичини і дуже заможною людиною. Його син, Агенор Адам, народжений у Скалі, був міністром закордонних справ Австро-Угорщини. А син Агенора Адама, Агенор Марія Йоакім, був останнім ординатором міста.
Точних даних щодо закладення резиденції Голуховських нема. Є згадки, що у 1910 році тут був одноповерхова садиба-палац у формі підкови, прикрашена родинними гербами Голуховських. Крім того, в комплекс входили господарські приміщення, стайні, оранжерея та житлові флігелі. А навколо них розкинувся величезний ландшафтний парк зі ставом, видом на долину Збруча і старою липою, під якою Грушевський начебто освідчувався в коханні своїй майбутній дружині.
Нині парк, хоча й має статус пам'ятки національного значення, нагадує ліс з густим підліском. Де-інде вгадуються старі доріжки. Став обмілів. Оранжерея розвалена. Стайні перероблені під житло. Єдине, що збереглося – це флігель з симпатичною вежкою, в якому нині розташована лікарня. Втім, є свідчення, що шпиталь тут був ще за Голуховських.
Що ж стосується панського будинку, то польські джерела стверджують, що він був зруйнований (або щгорів) внаслідок сильного артилерійського обстрілу ще в часи Першої світової. Проте в гущині лісу, тобто парку, можна знайти одноповерхову будівлю у формі літери "П" з багатим зовнішнім оздобленням, відокремлену від іншого парку окремою старовинною огорожею. Але це, на жаль, не панський будинок, а офіцини – флігель для прислуги.
Слід додати, що Скала, незважаючи на свій нинішній стан, – дуже цікаве місто, яке треба облазити і "витоптати", щоб побачити всі цікавинки і відчути його атмосферу та настрій. Одного неповного дня цього буде дещо замало.