Папа торує дорогу новій Речі Посполитій

Заява державного секретаря Святого Престолу кардинала П'єтро Пароліни про те, що Папа Римський Франциск І готовий взятись за нормалізацію стосунків між Білоруссю та Європейським Союзом, на перший погляд, може сприйматись як чергова спроба білоруського президента реалізувати «політику багатовекторності». На цей раз, за допомогою ватиканських посередників. «Бо всі решта, крім наївного папи Франциска, Лукашенкові вже не вірять» - міг би додати цинічний спостерігач.

Звичайно, бажання білоруського президента всидіти на двох стільцях, чи на крайній випадок, достатньо швидко переміщати між ними точку опори - це новина двадцятирічної давнини. Проте існує ненульова ймовірність, що ця спроба Лукашенка налагодити стосунки з Заходом - всерйоз.

Бо причин для розлучення з Кремлем у Лукашенка набралось чимало. По-перше, можливості Росії підтримати сусіда готівкою чи вуглеводнями у скрутний час помітно зменшились - рівно як і бажання подібну підтримку надавати. І білоруський бюджет, як і білоруський банківський сектор, відчули на собі результати подібної зміни.

Іншим, і при тому навіть істотнішим за «кредитонеспроможність Москви» фактором є порушення Путіним «правил гри» на пострадянському просторі. Правил, які полягали у невикористанні сили без належного на те приводу. Після Грузії і, особливо, України, причин довіряти Путіну в Лукашенка залишилось, м'яко кажучи, небагато.

Звичайно, ще не старий білоруський президент може сподiватися, що доживе до того моменту, коли владу можна буде спокійно і впевнено передати улюбленому молодшому сину. Але п'ятидесятирічна різниця у віці робить подібний сценарій малоймовірним.

А вроджена вада всіх без винятку авторитарних режимів усіх часів і народів - це слабкість в момент передачі влади за умов відсутності чітко визначеного й достатньо дієздатного спадкоємця.

В Лукашенка є причини підозрювати, що Росія скористається подібним моментом для анексії Білорусі без вагання. Власне, навіть можливість штучного створення подібного моменту - у максимально неприємний для Лукашенка спосіб - теж виключати не доводиться.

Лукашенко ніколи не любив Путіна - як тільки може не любити «голова передового колгоспу» мутного кадебешного «особіста». Проте зараз у «голови всебілоруського колгоспу» є істотні причини не тільки для симпатій чи антипатій, але й для реальних побоювань стосовно того, що «особіст» від «тактики пряника» готується перейти до «тактики батога». Хоча б в зв'язку з відсутністю пряників у кишені.

Натомість Захід міг би зараз не тільки підтримати економіку Білорусі - в обмін на певне пом'якшення авторитаризму, але й стати свого роду «гарантом» того, що в разі вчасної - чи передчасної - кончини президента Білорусь не впаде в руки Кремля, як стигле яблуко. І Ватикан - ідеальний посередник у подібних переговорах. По-перше, там є вельми досвідчені дипломати, які можуть домовлятись навіть з вкрай непростими автократами, на кшталт родини Кастро. По-друге, Ватикан частково залежний від Лукашенка - точніше, залежні від Лукашенка мільйон білоруських католиків. Цей факт вимушує обидві сторони до особливого старання у поєднанні з особливою обережністю. І, по третє, сам факт подібних переговорів - хоч безпосередньо зі Святим престолом, хоч за посередництвом Святого престолу з Європою сам по собі є розмашистим кроком вбік від «руского міра».

І в разі дрейфу Білорусі подалі від російської геополітичної орбіти на цікаві роздуми може наштовхнути простий погляд на політичну карту Європи. Де зовсім недалеко знаходяться Україна, котра воює з Росією - і Прибалтика, яка боїться такої війни. Між ними є Польща, яка далеко не в захопленні від сучасної російської політики. Проте клин проросійської дотепер Білорусі глибоко врізається у кордони того, що, як не крути, а виглядає на природний геополітичний союз. Відмова Мінська від прокремлівської орієнтації на користь співробітництва з рештою сусідів замикає географічний ареал, в якому розміщені держави, приречені на тісну співпрацю. Держави, які змогли відмовитись від історичних образ, яких набралось немало за півтисячі років співіснування, заради майбутніх стосунків, не зважаючи на відчайдушні зусилля російської дипломатії акцентувати увагу саме на образах. 

І які, при бажанні, могли б у союзі створити помітну геополітичну спільноту - простягнуту від Балтики до Чорного моря, з майже сотнею мільйонів мешканців, здатну відстоювати свої інтереси хоч перед Росією, хоч перед ЄС.

Історія знає спробу створити такий союз - у вигляді Речі Посполитої, яка свого часу була однією з найпотужніших європейських держав. Проте недалекоглядна внутрішня політика призвела її до сумного й кривавого кінця.

Звичайно, на даний момент базою для нової Речі Посполитої є наявність спільного ворога, що загрожує існуванню всіх без винятку своїх сусідів. Проте потенційно в Прибалтики, Польщі, України та Білорусі є набагато більше дотичних точок - хоч економічних, хоч соціальних, ніж то може видатись на перший погляд. І, не виключено, більше, ніж є, приміром, у Варшави та Берліна - чи Києва та Лісабона. І хоч поки сама ідея подібного союзу звучить достатньо фантастично, ми живемо у світі, де умоглядні концепти можуть стати реальністю з плоті, крові та металу дуже-дуже швидко. Досить подивитись на україно-російську війну.

А поки доля ймовірного союзу буде вирішуватись у двох місцях. В Мінську, де ватиканські дипломати будуть переконувати Бацьку починати великий, але чесний торг з Європою. І в Києві, де українська влада мусить вибирати між ліберально-демократичними реформами та пострадянською клептократією. І негативні результати хоч там, хоч там, замість шансів на новий союз дають зриму перспективу повернення союзу старого. Того, який називали «нерушимым».

Фото: EPA, uralpolit.ru