Кінець "стратегічних газових військ" Путіна

Півтори місяці тому російський олігарх Михаїл Фрідман купив собі зразково-показовий європейський нафтогазовий бізнес. RWE Dea називається - з чого видно, що придбаний у однойменного німецького концерну. Купив, як то водиться в олігархів, на люксембурзьку офшорку The LetterOne Group. При тому мало того, що чесно купив - так ще і заплатив немало. 5.1 мільярди євро - при теперішньому курсі рубля і економічній ситуації в Росії, не копієчка.

А далі добропорядному російському олігарху, носієві "скреп" і 15 мільярдів доларів особистого статку, пішло суцільне невезіння. У своїй заяві в понеділок, Департамент Великобританії з енергетики та зміни клімату заявив, що десяток газових родовищ, які належать купленій RWE Dea, і дають 3-5% видобутку британського газу, Фрідману доведеться продати. Впродовж трьох місяців. Якщо пан Фрідман гарно попросить, то цей термін можуть збільшити до 6 місяців.

У такий спосіб Ед Дейві, міністр енергетики Великобританії, уперше в історії використав свої повноваження, які дозволяють йому відкликати ліцензію на експлуатацію родовищ в Північному морі.

І не те, щоби це був грім серед ясного неба - чи відверте "кидалово" - бо британський уряд ще до угоди попереджав Фрідмана, що не в захопленні від того, що родовища, від яких залежить Британія, опиняться в руках росіян, які цілком можуть потрапити під санкції - заблокувавши в такий спосіб видобуток. Але до натяку Фрідман не прислухався. Тепер він спробує зачекати до травневих парламентських виборів, щоби спробувати домовитись з новою адміністрацією - але надії на зміну рішення мізерні.

На хвилі падіння цін на енергоносії - і, як наслідок, падіння і без того невисокої рентабельності морських платформ, процес продажу британських родовищ RWE Dea вийде, скажемо м'яко, болісним. І дуже-дуже неприбутковим. Особливо якщо зважити на той факт, що французька Total зараз теж намагається продати свої потужності в Північному морі. Звичайно, британський газ - це менше ніж половина загального бізнесу RWE Dea, але все рівно виходить неприємно.

Може, весь цей епізод і не заслуговував би на увагу, якби не той факт, що, власне кажучи, "прикра невдача", яка спіткала Фрідмана - це лише одна, і, вочевидь, не найважливіша операція у тотальній війні, яку Європа та США оголосили російському нафтовому та газовому бізнесу.

Європейська комісія висунула офіційні звинувачення в порушенні російської нафтогазової корпорацією "Газпром" європейських антимонопольних законів.
Розслідування політики концерну в області ціноутворення "виявило факти використання ним своїх домінуючих позицій на ринках Східної та Центральної Європи". Самі результати цього розслідування стали відомі ще рік тому, але Брюссель з очевидних причин поклав їх тоді в довгий ящик.

І ось у вівторок комісар ЄС з антимонопольної політики Маргрете Вестагер зібрався вручити представникам "Газпрому" офіційне попередження, яке може спричинити накладення штрафів у розмірі до 10% від обороту концерну і вимушені заходи щодо зміни його бізнес-моделі. Для розуміння масштабу - 10% від обороту концерну - це 93 мільярди. Які, звичайно, з "Газпрому" ніхто не отримає - бо їх зараз в російського монополіста просто немає. Але загроза подібного штрафу однозначно зробить керівництво "Газпрому" менш жорстким на будь-яких переговорах з ЄС.

Звичайно, російські коментатори сьогодні ж почнуть відпрацьовувати тему про "ненависть Заходу", який запустив бюрократичну машину на знищення російського нафтогазового бізнесу. У чомусь вони навіть матимуть рацію. Політичне рішення про відмову від енергетичної залежності від Росії Європа прийняла і цілком успішно виконує - при тому залишаючись у рамках власного легального поля.

Проте у всій цій історії українцям не варто обмежуватись тривіальним злорадством. Бо насправді помилки росіян можуть стати добрим уроком і для нас.

Історія з кінцем "газової зброї" Путіна свідчить про те, як важливо тверезо оцінювати своє місце у світі. Свята віра у те, що російські природні ресурси і площа - разом з ядерною зброєю - дають Москві вирішальну геостратегічну перевагу, виявилась не зовсім обґрунтованою. Росіяни виявились просто власниками зручної і близької бензоколонки - що, цілком логічно, дало їм немало клієнтів. Але коли власник бензоколонки почав спочатку підвищувати ціну для неприємних йому клієнтів, потім - прихопив трохи сусідського майна, і почав відправляти стратегічні бензовози з особливо небезпечним бензином літати біля сусідських кордонів, Захід зробив єдине і найменше, що міг зробити в цій ситуації. Прийняв рішення більше там не заправлятись - за жодних умов. І рішення про це прийняли навіть не Обама з Кемероном - а міністри та єврокомісари. Бензоколонка рушила до банкрутства.

Відповідно і Україні, яка користується зараз загальним співчуттям як постраждала від божевільного сусіда - власника бензоколонки, не варто забувати, що і це співчуття має певну тривалість і певні межі. Ми не бастіон свободи і європейських цінностей, як то декому здається, ми - жертва агресії, не в останню чергу спровокованої нашою власною лінню, байдужістю і неготовністю. Жертва, якій поки хочуть допомогти.

Але якщо президент нашої країни буде й далі говорити про європейський вибір, верховенство права і готовність очиститись від корупційного минулого, а в кабінеті начальника департаменту Мінюсту з люстрації енергійні і бадьорі оперативники будуть вилучати документи та оргтехніку, звинувачуючи у корупції борців з корупційним минулим, то тонкі символічні структури наших західних партнерів можуть не витримати. Не залежно від того, хто правий - Мінюст чи оперативники.

І тоді нас знову повернуть до списку безнадійних, з якими нема особливого сенсу про щось домовлятись - через недоговороспроможність. Україні дадуть можливість дійти до чесно заслуженого дефолту - а потім забудуть, бо, на відміну від Росії, ми ще й нешкідливі. У нас-то немає навіть бензину чи стратегічних бензовозів.